Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

І знову плутаний лабіринт, із якого, здавалося, немає виходу. Руїна ніби заманила їх, а тепер відмовлялася відпускати, ніби полонила їх. Сонце хилилося до далекого лісу, а вони до того лісу все не могли дістатися. І тільки коли над верхівками дерев лишався невеличкий рожево-червоний серпик, Лисий помітив під ногами людські сліди.

— Поглянь, — кинув він Лелі.

— Нарешті! — Вона полегшено зітхнула. — Наші сліди.

Далі рухатися стало легше, і вони розслабилися, почали перемовлятися, Леля все рідше кидала вперед камінці, тож вони мало не поплатилися за свою безтурботність.

Гриб був малесенький — не більший за яблуко; мабуть, щойно виткнувся з землі. Він довго думав, порхати чи ні, тож випустив хмаринку, коли мандрівники були від нього за якихось три-чотири кроки.

Це сталося так несподівано, що вони на якусь мить просто остовпіли. Леля, яка йшла попереду, кинулася бігти назад, наштовхнулася на Лисого — обоє ледве встояли на ногах, але рогач випорснув з рук Лисого, і ступа, гепнувшись на землю, покотилася й зупинилася в кількох кроках від них. Добре, що вона покотилася не в бік хмари, але все одно це було погано, оскільки вона перегородила стежину.

Вони по черзі перескочили через ступу й тут завмерли, затиснуті одразу двома небезпеками. Перед ними, повільно хитаючи маленькою голівкою, сиділа сіра, майже непомітна на тлі пороху й каміння, змія.

У правій руці Лисий тримав шаблю, тож відтяти гадюці голову йому було неважко. Він у своєму житті робив це сто разів. Але то було раніше — до пригоди з бабою Ягою в Інженеровій хаті. Тепер він стояв з шаблею напоготові, дивився на змію й не міг зважитися на удар.

Леля з-під його руки штрикнула мітлою в напрямку гадюки. Це було дуже ризиковано — змія могла вивернутися й кинутися на Лисого, від якого її відділяло не більше кроку. Могла й укусити мітлу — і не відомо, чим це могло закінчитися.

Однак задум виявився плідним. Змія смикнулася всім тілом і швидко поплазувала геть, щомиті озираючись. За хвилину вона зникла між камінням.

Діти також мусили озирнутися, щоб вирішити, що робити далі. Треба сказати, що втрапили вони цього разу в халепу ще ту. Ступа лежала на боці, а рогач валявся в поросі в кількох кроках від неї. Над самим рогачем плавала в повітрі зеленава хмаринка. Не могло бути й мови про те, щоб до рогача якось наблизитися. Без нього вони могли підняти один край і поставити ступу рівно, але нести її…

Сонце вже сіло за ліс. Скоро впадуть сутінки, а там і ніч. Як її перебути тут — у Руїні, діти намагалися не думати. Кинути ступу, яка стільки разів виручала їх, такого виходу з ситуації вони не допускали.