Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

Він говорив, і сам відчував, що в його розповіді більше запитань, ніж відповідей, усвідомлював, що виглядає безпорадним, малим і дурним, але навіть найгірших рис своєї вдачі приховувати від Лелі не міг — вважав, що це нечесно, адже вони вже майже домовилися одружитися, коли виростуть. А щодо Інженера — Лисий був у його присутності спокійний і впевнений, він знав, що може довіряти цій людині не менше, ніж іншому Інженерові — тому, котрий вирядив його в цю мандрівку.

Лисий говорив і усвідомлював, що порушує останню й найсуворішу заборону старого Інженера. Це було жахливо, однак він уже порушив стільки заборон… Усі!

Тільки дві речі лишилися несказаними — він не назвав Інженера й не зізнався про заборони, з якими той вирядив його в путь: не розмовляти з іншими людьми й обходити їх десятою дорогою, якщо цього не уникнути, то не повідомляти про мету своєї подорожі, нікого не брати з собою і нікому не зізнаватися в своєму вмінні чути небезпеку.

Коли він закінчив розповідь і замовк, дід, що сидів перед ним за столом, здавалося, був надзвичайно втішений. Він дивився на Лисого, як колись дивився батько: губи суворо стиснуті, а в очах — радість.

— Мабуть, треба ще випити чаю, — зрештою промовив він. — Ви як? Будете?

Діти кивнули. Інженер вийшов з кімнати.

Поки він порався, Леля не промовила до Лисого й слова, однак він розумів, про що вона думала: вона співчувала. Леля, як ніхто, знала, якими зусиллями оплачено його шлях до Руїни, як багато сподівань він і всі його односельці покладали на його повернення. Схоже, вона тільки тепер усвідомила, що до Руїни вони більше не підуть і що вся небезпечна, виснажлива й жахлива мандрівка — провалилася. Мабуть, вона думала про те, з якими очима Лисий повернеться до свого села. Принаймні він вважав, що вона про все це думає.