Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Та навіть не те тривожило Лисого, що вождь назвав Лелю мавкою, а те, як він це сказав. І головне — як він на неї при цьому дивився. На дітей так не дивляться.
Леля також була збентежена й не знала, як їй поводитися.
— Відведіть її до мого палацу, — наказав вождь своїм людям, не відводячи погляду від дівчинки.
— Разом із псом? — уточнив один із них.
— Ні, пса на конюшню.
— Я нікуди без собаки не піду, — твердо промовила Леля.
Лисому стало страшно за неї. Полонені так не розмовляють. Але вождь задоволено розсміявся тріснутим сміхом.
— Оце характер! Саме така дружина й повинна бути у Вічного Великого Вождя. Відведіть із собакою, — наказав він мисливцям, повернувся й пішов до Лисого.
Ні Леля, ні його люди не зійшли з місця. Старий зробив кілька кроків, відчув це й зупинився.
— Ви чули, що я сказав? — кинув він через плече.
Ніхто не відповів і не ворухнувся. Люди вочевидь не хотіли цього робити. Лисий їх розумів. Поки у вождя немає дружини, можна ще сподіватися на те, що пророцтво неправдиве. Але зараз, на їхніх очах, вождь робив безглуздий і необачний крок, наближаючи свою смерть.
— Не роби цього, — тихо попросив один із мисливців, які привели Лелю.
— Що?! — вождь розвернувся й гнівно глянув на сміливця. — Що ти сказав, Степане?
Той відповів не одразу. Це був кремезний і вже немолодий чоловік зі скуйовдженою, наполовину сивою бородою. Дуже сильний чоловік — наскільки Лисий був знайомий з тим, що діється в цьому селі, він знав, що вождеві тут ніхто не заперечує. Хоч мисливець і говорив майже благальним тоном, це був сильний вчинок. І наступні його слова, після паузи, підтвердили це:
— Ти чув, що я сказав. Стільки років ти не брав собі дружини. Ти знав, і все село знало, що поки ти неодружений, нам пророцтво не страшне. Навіть прихід лисого і босого міг бути просто збігом… Не роби цього.
Вождь обвів поглядом решту чоловіків, що стояли поруч із Лелею. Всі вони ховали очі, й Лисий зрозумів, що вони згодні зі Степаном. Усі вони вважали, що вождеві не варто одружуватися з Лелею. Звісно, Лисий вважав так само, хоча й з інших, ніж мисливці, причин.
Чого було більше в Лелиному погляді, сказати важко — чи то зневаги, чи то здивування. Вона мовчки спостерігала, що діється, немовби це її не стосувалося.
На мить у Лисого з’явився сумнів: а може, вона й не заперечує? Проте це було таке дике припущення, що хлопець одразу ж відігнав його.
А це її стосувалося. Леля зразу зрозуміла, в яку небезпечну халепу вона потрапила. Від тієї миті, як прозвучали слова вождя про одруження, вона знала, що в того справді є можливість змусити її вийти заміж. І їй стало страшно. Вона дивилася на мережане глибокими зморшками обличчя, на бурякового кольору шрам, що розрізав його на дві нерівні частини, скуйовджене сиве волосся й брудну сиву бороду… Він міг бути дідом її батька. Страх і огида заважали думати й шукати вихід.
Не сказати б, що Леля ніколи не думала про одруження. Всі дівчата про це думають. Як і всі хлопці. Тільки от… Віднедавна думки про власну сім’ю були в неї пов’язані тільки з однією людиною. Леля подивилася на Лисого. Він не був розгублений. Їй навіть здалося, що він був готовий до такого повороту. Втім, це, мабуть, тільки здалося.
— Ти смієш навчати мене, що робити й чого не робити? — ледь чутно промовив вождь, але стільки погрози й люті було в цих словах, що, здавалось, їх почув кожен — у кожній хаті. І кожне наступне слово звучало дедалі голосніше. — Хто тебе навчив усього, що ти знаєш? Хто тебе малого боронив від тебе ж самого? Хто зупиняв тебе, коли своїми нерозважливими діями ти накликав на себе лихо? Хто? Проти кого ти підняв голос? Кортить зайняти моє місце? Дочекатися не можеш? І не дочекаєшся. Онуки твої помруть, а я житиму. Бо я вічний вождь. Ніякий дурний камінь і ніякий дурний шмаркач мене не зупинять і не вб’ють. Зрозумів? Геть із моїх очей!
Останні слова розляглися луною над майданом. Навіть Лисий злякався цього несамовитого й моторошного крику.
Тільки мисливець, до якого звертався вождь, не втратив самовладання. Але й не послухатись не наважився. Він мовчки розвернувся й пішов геть — до лісу, жодного разу не озирнувшись. І поки він віддалявся, решта чоловіків ураз пожухли й зів’яли. Один із них злегка штовхнув Лелю в спину й повів до великої круглої хати, яку вождь назвав палацом. Вони пройшли повз Лисого, і Глина знову спробував вирватися й голосно привітав хлопця. Та Леля й цього разу не відпустила його. Тільки подивилася на Лисого так, що він заспокоївся. Вони щось придумають. Неодмінно придумають. Щойно хотілося криком кричати, а тепер стало легше.