Карнавал у Марокко
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Дмитро Андрухів
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карнавал у Марокко». Краткое содержание книги:
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.
— Ти ба! — здивовано вигукнув він, поставивши велосипед під стіною. — Мосьє Віда має помічника!
На порозі ресторанчика з'явився Віда.
— Та що ви, — недбало кинув він. — Це мій гість. Він турист.
— Он як, — мовив капітан, кремезний чолов'яга з обвислими вусами й червоними мішками під очима. — Анісетти, Віда! — І, сівши за стіл, обіперся головою об стіну.
— Що нового, пане капітан? — запитав Віда, наливаючи йому в чарку на три пальці лікеру, прозорого, як скло. Коли він долив води, суміш одразу побіліла.
Капітан понюхав чарку й жадібно випив.
— Нічого, — сказав він. — Принаймні я нічого не знаю. Запитайте у туристів, вони знають більше, бо швендяють де заманеться.
Ота чекав, що Віда щось скаже, але той мовчав.
— Сідайте, пане… пане…
Ота на мить завагався.
— Моє прізвище Сауліт, — сказав він нарешті.
— Капітан Пінель.
Вони потиснули один одному руки.
— Вип'єте зі мною? Віда, анісетти для пана туриста й для мене ще одну.
Вони цокнулися. Це був смачний, прохолодний, міцний напій з анісовим присмаком і запахом.
— Як вам у нас подобається? — запитав капітан.
— Дуже. Марокко гарна країна.
Капітан грюкнув кулаком по столу.
— Це каже кожен, хто приїздить сюди ненадовго. Хай йому чорт! — Він хутко випив анісетту й одсунув чарку на край столу, до Віди, який стояв із повною пляшкою в руках. — Звідки ви, якщо не таємниця?
— З Латвії.
— Хе-хе, — засміявся капітан, немовби здивувався, що на світі є й така країна. — І що ж вам тут найбільше подобається, га?
— Міста. Люди…
— Отже, я теж! — зареготав капітан і вихилив нову порцію анісетти.
— А чого ж. У вас вигляд цілком доброї людини.
— Бо я таки добрий! Віда, добрий я чи ні? Скажіть панові туристові: молодець я чи не молодець?
— Хто ж у цьому може сумніватися! — відповів Віда.
— Чули? — засміявся капітан і кивнув Оті зігнутим указівним пальцем, щоб той нахилився ближче. — Він каже так завжди. А сам думає, що я дурень і занадто багато п'ю. Я й сам знаю, що багато жлукчу! Хоч і не так багато, аби не знати, що довкола мене діється! І якщо я й був колись дурень, то років двадцять тому. Коли поїхав до Марокко. — Він знову випив.
— Може, це не так і погано, — промимрив Ота. Він бачив зблизька вирячені капітанові очі й не знав, що сказати, аби не вскочити в халепу.
Капітан дзенькнув чаркою об стіл.
— Не погано, кажете?! Тоді я вам скажу таке: посидьте десять років у цій норі, і якщо ви не зап'єте, я віддам вас у музей і ходитиму на вас дивитись. Так, Віда, чи ні? А я тут уже двадцять років, голубе! Я цей барліг завойовував! А міг бути виноградарем! У мого батька був такий виноградник, аж серце раділо, коли я дивився на нього. В Боні, пане! Знаєте, що це означає?! Але він усе пропив. Чому? Та тому, що синок його пішов шукати пригод і завойовувати Марокко, і йому там одрізали голову. Так написали батькові, розумієте? Правду я кажу, Віда, чи ні?
— Звідки я можу знати, капітане…
— Правду! Коли я кажу, то так воно і є. Додому написали, що я поліг за Францію, бо гадали, що труп, який знайшли без голови — мій смердючий труп. Але то був не я, друже, не я! Важко розпізнати труп без голови, навіть коли ти турист і думаєш, що ти хитрун. Насправді ти дурень. Ану поглянь на мене — є в мене голова чи нема?!
— Є, капітане, — сказав Ота.
— От бачиш, — задоволено відсапнув капітан. — І черево теж є, і ноги, і руки. І злість є теж… Віда, ще одну, і я йду!.. І досвід у мене теж є. Два роки в полоні у берберів. Якби ти був мене тоді побачив! Мене тягали по горах, наче пса. Та що там пса! Я заздрив псам, якщо хочеш знати! Я їв тільки те, що не доїдали собаки! Та нащо я тобі розказую. Віда, налий іще, аби я знав, що живу на світі. Vive la vie! Vive la France![35]
Капітан випив і підвівся. На подив, він тримався твердо на ногах, високо задерши голову, яку спочатку був загубив, а потім знову знайшов. Здавалося, алкоголь зразу вивітрився з нього.
— Eh bien, monsieur le touriste[36], — засміявся він. — Я справді можу їхати, чи ви теж щось розповісте?
— Я б охоче, проте не маю чого, — відказав Ота.
— Нині в цьому краю вже не трапляється ніяких пригод. Щонайбільше вас можуть напасти кольки, або у вас зіпсується авто, — сказав Віда.
— Еге ж, еге ж, — Ота радо вхопився за цю ниточку. — А шофер сідає на підніжку й чекає допомоги аллаха. Зі мною таке вже було.
— Ха-ха-ха! — зареготав капітан. — А «Мектуб» він сказав?
35
Слава життю! Слава Франції! (Франц.)
36
Ну гаразд, пане турист (франц.).