Карнавал у Марокко
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Дмитро Андрухів
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карнавал у Марокко». Краткое содержание книги:
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.
— Тут важко щось сказати, — зауважив Віда. — Але якщо хочеш бути порядною людиною, то ніколи не стій осторонь таких неподобств.
— Ну й щастить же мені… Що тепер зробить ця тварюка?
Віда важко зітхнув!
— Він не з найгірших. Але коли перебере міру, то це справжня каналія.
— Він донесе на мене?
— В цьому я не сумніваюся. Звичайно, якщо не впаде по дорозі з велосипеда й не скрутить собі в'язи.
— Що ж мені робити?
Біля бензоколонки зупинився автомобіль, і Віда, знизавши плечима, пішов його обслужити. Повернувшись, він подався до стойки, налив собі анісетти й випив без води.
— Тобі треба щезнути, — сказав він, чухаючи потилицю. — Жаль. Можливо, я для тебе щось дістав би… хоча цілком можливо, що й ні. Наперед важко вгадати. Але ти дурень, не треба було згадувати про того водія.
— Хіба ж я міг таке знати!
— Завжди треба тримати язик за зубами, а надто коли в тебе мокрі пелюшки. Це тільки немовлята кричать. Тільки немовля може собі це дозволити.
Віда підійшов до дверей і визирнув надвір. Подивився праворуч, ліворуч. Скільки сягало око, ніде не видно було жодної машини. Віда замислено пошкрябав підборіддя.
— Я тобі ще не казав, що тут у нас є магометанський святий? — Він показав на купку коричневих будиночків по той бік шосе, що притулилися один біля одного, наче опеньки на пні. — Це його Ватікан. Називається він «Сеїд». Не будинки, а святий.
— О боже, — зітхнув Ота, — що мені до вашого Сеїда. Мені треба негайно тікати!
— Ну, ну, — промимрив Віда. — Сподіваюся, ти не думаєш, що він пришле сюди по тебе цілий ударний загін. Так швидко тут це не робиться… І взагалі, куди ти втечеш? Цією дорогою можна дістатися до Тадли, цією, ліворуч, — до Уед-Зема або ж до Каса.
— А цією? — Ота показав на меншу, гіршу дорогу, яка вела на Сліманів «великий-великий південь».
— Вона веде в блед і зрештою до Марракеша. Це, певно, було б найкраще. У тебе там хтось є?
— Ні, — сказав Ота. — А втім, можливо, є. Одна дівчина. Проте це напів… напів…
— Розумію, — посміхнувся Віда. — Тоді тікай до неї, такій, як правило, можна довіритися більше, аніж принцесі. Така знає, почім ківш лиха. Не думай, що вона має від цього велику втіху.
— Та хіба я про це думаю! Але як туди дістатися? Пішки?
— Ну що ти, тебе схоплять через півгодини. Якщо, Звісно, вважатимуть, що тебе треба догнати. Вся складність у тому, що цією дорогою їздить мало машин. Заждемо ще трохи.
— А тим часом я хотів би з вами розплатитися.
— Іди ти знаєш куди… — розсердився Віда. — Porco dio[39], нічого не буде. Якби тобі дістатися хоча б до Тадли, то звідти можна б уже якось добутися до Марракеша… Гей, Махмуде!
Він кивнув арабові з віслюком, той під'їхав ближче, всміхнувся й вислухав, що йому швидко пояснював Віда.
— Збирай своє манаття, — обернувся Віда до Оти. — І тих кілька франків, які лежать на столі, забирай теж, це тобі подарунок од пана капітана. Не балакай і ворушись! Підкачай штани до колін. Так… О небо, у тебе такі білі ноги!
Араб скинув брудну джелабу, й Віда допоміг Оті надіти її. Потім накинув йому на голову каптур.
— Сідай на віслюка і гайда. Махмудові нічого не давай, це добрий чоловік і мій боржник. Addio![40] Якщо над'їде порядний араб машиною, я пошлю його тобі навздогін. Addio! І передай моє вітання тій дівчині. Де вона працює?.. Що? В «Атлас-барі»?.. Скажи, що я колись до неї завітаю!
Ота сів на віслюка, й віслюк рушив.
Махмуд тримав однією рукою віслюка за хвіст, а другою підганяв його палицею.
— Агей! — крикнув Віда вслід Оті. — Скажи їй, що я — колишній ри-бал-ка! То нехай жде-є-є!
— Ррра! — підганяв Махмуд віслюка. — Ррра!
Ліворуч здіймалися буро-зелені гори, помережані овечими стежками, немов потічками.
Увечері Ота був уже далеко на півдні, сидів у якійсь норі і все ще не скидав вовняної джелаби, в якій страшенно прів. Але це вже була інша джелаба, не та, яку йому допоміг надіти Віда. Коли їх — Оту й Махмуда, що тримався за хвіст віслюка, — наздогнало через годину за Бужадом вантажне авто, повне мішків, Махмуд стягнув з Оти свою джелабу, і водій, теж Махмуд, дав йому другу. Ввечері вони приїхали сюди, і водій завів його в дім, зняв з нього джелабу. Тут уже стояв інший араб у засмальцьованому, тюрбані й тримав нову джелабу. Третю. Схоже було, що вони з поваги весь час перевдягали його, а насправді забирали свою одежу назад, бо іншої не мали. Коли Ота почав протестувати проти третього перевдягання, вони засміялись і пояснили, що тут йому не можна сидіти без джелаби — це все одно, що він сидів би голий, кожен відразу помітить, що він румі, і перший це помітить жандарм, бо жандарм розуміє, що румі не йде до арабів, коли його щось не примусить.
39
Хай йому чорт (італ.).
40
Бувай! (Італ.) .