Карнавал у Марокко
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Дмитро Андрухів
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карнавал у Марокко». Краткое содержание книги:
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.
Вони знову пили червоне вино. Ота пив завзято, бо його аж тіпала злість. Те, що зараз говорив Віда, він усвідомив іще вчора, коли ждав авто й мало не плакав з голоду. Єдиний шанс знову виринути на поверхню, зіп'ястися на ноги, покінчити нарешті з цим маскарадом, знову стати людиною, яка спокійно працює і якій нема чого весь час ховатися й тремтіти зі страху, втрачено.
— Боже, бон? є… — Він підпер голову долонями й важко зітхнув. Та це не допомогло. Було б краще, якби Віда налив йому горілки замість вина.
Але Віда для цього не був такий багатий. Вія тільки сміявся, запевняючи, що ще нічого не втрачено, що він бував у гіршому становищі, коли служив у Легіоні, інакше у сорок років не був би білий як сніг. Та він щоразу виходив із прикрого становища, бо завжди мав поруч себе товариша.
— У тебе с товариш? Кажи! Є чи нема?
— Нема, — відповів Ота. — Хіба ви.
— Цього вистачить, — засміявся Віда, налив собі вина й, піднявши склянку, подивився з-під неї на Оту. — Можливо, ти брешеш. А втім, навряд. Таку казочку важко висмоктати з пальця. Знай, що…
Але Ота так і не довідався, що має знати, бо надворі загув клаксон, і Віда пішов обслужити автомобіль. А коли повернувся, в ресторанчику було півдюжини алжірських тірайєрів[34] у брудних коричневих сорочках. Вони грюкали кулаками по столу, вимагали вина, потім пили, співали, обнявшись за шиї і хитаючись з боку на бік; половина лоба в них була засмагла, а половина біла, й створювалося враження, ніби вони надзвичайно високі, і тім'я їхнє купається в хмарах, а ноги стоять на цій гарячій землі. У Кліке теж був такий білий лоб, хоч у хмарах плантатор явно не купався.
Він носив тільки панаму або тропічний шолом, так само як оці стрільці носили просяклі потом берети.
Солдати пішли, і Віда заходився варити суп. По-італійському він називав його «мінестра», хоч, як сам визнав, до справжньої мінестри цьому супові було далеко, бо йому бракувало сімнадцятьох складових частин, головним чином, пармезану. «А я все одно називаю це мінестрою», — казав Віда.
На другий день Біді привезли товар — пиво, вино, пузаті сифони, — і поки він усе це приймав, Ота сам заходився варити обід. Він зважився тільки на суп, але старався, щоб суп був «те, що треба», і Віда побачив, що таке чеський картопляний суп, який варила Отина мати. На жаль, картопля тут була не така, явно не чеська, отож суп вийшов густуватий, і Віда сміявся, що це не суп, а лава, що він застигне в їхніх животах. Ота захищався, боронився, однак Віда вчепився за цю «лаву», говорив тільки про неї й про вулкани, власне, про єдиний вулкан — Етну, «під яким, голубе, стояла моя колиска».
Так він перейшов у розмові на острів Сіцілію і на місто Таорміну, де народився, чудове місто, найгарніше в усьому білому світі — це визнають усі, навіть чужинці, які приїздять до Таорміни й усі без винятку зачаровані нею. Бо в Таорміні є все на світі, а посеред міста — червоний знак, червона пляма, і це, в свою черву, найкраще місце Таорміни, де за день витрачають більше плівки, ніж у будь-якому іншому місті за довгі роки. «Клац-клац-клац-клац!» — клацають там фотоапарати…
Віда на мить замріявся, розчісуючи пальцями сивий чуб, але тільки-но Ота натякнув, що в них дома теж гарно, він зневажливо махнув рукою, мало не поскидавши зі столу склянки. «Де там, голубе, Таорміна унікальна, Таорміна стоїть на морському березі, щоб ти знав, а не десь у долині, як ти, може, собі думаєш! Таорміна стоїть над морем, мов фортеця, і звідти видно ген-ген далеко покручене узбережжя, облямоване білим мереживом прибою з морської піни та хвиль. А за цим прибоєм є клаптик берега, на ньому рибальські човни, а над тими човнами — виноградники, а над виноградниками — Таорміна, а над Таорміною — зелені гори, а над горами — вулкан Етна, білий, наче з крейди. Усе це я бачу перед собою, друже, воно весь час стоїть у мене перед очима, і я відчуваю його своїм носом. Бо Таорміна — це, по суті, квітучий сад, самі пахощі, самі квіти й самий спів пташок, а посеред Таорміни — давній римський театр, проти якого Вавілон — немовля. Десь-інде люди, маючи такий стародавній амфітеатр, дуже пишалися б. Але в Таорміні до цього ставляться цілком спокійно, бо там до всього звикли. А на самій горі, в цьому амфітеатрі, на сходах, друже, є цей славетний знак, ця червона пляма!»
34
Стрільців (франц.).