Чорнильне серце

Феноліо повернувся із заплаканим Піппо на спині. Решта двоє дітей з кислими мінами сунули за дідом.

— Спершу дірки в пирозі, а тепер ще одна й у лобі! Мені здається, пора вже всіх вас повідсилати додому! — сварився Феноліо, зсаджуючи Піппо на стілець. Потім покопався у великому мисникові, знайшов пластир і досить недбало наліпив його внукові на розбитий лоб.

Мо відсунув стільця й підвівся.

— Я тут подумав, — промовив він, — і вирішив усе ж таки відвести вас до Вогнерукого.

Феноліо вражено обернувся до нього.

— Може, хоч ви раз і назавжди переконаєте його не повертатися туди, — провадив Мо. — Хтозна, що він іще надумає утнути. Боюся, це скінчиться для нього бідою… Крім того, я маю одну ідею. Вона, звісно, божевільна, та я хотів би обговорити її з вами.

— Ще божевільніша, ніж те, що я тут уже чув? Це, мабуть, навряд чи можливо. Чи все ж таки?..

Онуки Феноліо знову сховалися в миснику і, хихочучи, причинили за собою дверцята.

— Я вислухаю вашу ідею, — сказав Феноліо. — Але спершу хочу побачити Вогнерукого!

Меґі звела погляд на батька. Мо не часто ламав свою обіцянку, та коли вже так ставалося, то на серці в нього тоді запевне шкребли коти. Меґі це добре знала.

— Він чекає на майдані, — сказав, повагавшись, Мо. — Але дозвольте побалакати з ним спершу мені.

— На майдані? — Феноліо здивовано звів брови вгору. — Та це ж просто чудово! — Він ступив до невеличкого дзеркала, що висіло на стіні біля кухонних дверей, і пригладив долонею свій темний чуб, так ніби боявся, що Вогнерукого розчарує вигляд його творця. — Я вдам, нібито зовсім його не помічаю, поки ви мене не покличете! Атож, так і зробимо!