Пророчиця

— Не чекав? — важко дихаючи, запитав Горілий. — За Шполу та за всіх інших отримаєш просто зараз. Дякую за зауваження.

Його трусило — адреналін кипів у крові.

Хотілося всадити в Демона всю обойму, а перед тим — дати в морду, звалити з ніг, топтати, топтати, топтати… Може, він спробував би так зробити, і ці троє, навіть велетень, не зупинили б його, та ззаду почувся спокійний рівний голос:

— Все, начальнику, досить. Погрався — хоре, тепер це наша пісочниця.

У мерехтливе світло ступив через поріг Вольдемар Шульга. Пальто було розстібнуте, руки тримав у кишенях, скельця окулярів відбивали свічкові блиски.

— Не грається тут ніхто, — огризнувся Сергій, але послухався, зробив кілька кроків назад, даючи дорогу несподіваному партнерові.

— Якраз грається, — не змінюючи тону, заперечив Воля. — Скотина, а говорить усе правильно: Горілий грався з тобою, чуєш ти, Демоне? Вірніше — ми з тобою гралися. І запис вівся, причому не тільки на той диктофон, який ти розгатив. Там, — Вольдемар кивнув, — у посадці, машина наша стоїть. На начальникові — мікрофончик, маленький, диво техніки. А в машині — приймач, хитрий такий прилад, ловить і акуратно записує звуки на відстані до кілометра. Між лісосмугою і хатою — щонайбільше метрів п’ятсот. Тож аудіоверсія начальникових запитань і твоїх вичерпних відповідей існує в одному, проте якісному примірникові.

— Якби… якби я його зразу…

— Ризик був, — погодився Воля. — Але начальник сам на нього пішов. Я припустив — тобі цікаво буде до кінця все дослухати. Ну, ми теж підстрахувалися: весь час ти був на прицілі. Знаєш, що таке снайперська гвинтівка Драгунова з інфрачервоним прицілом? Думок вона не читає, але в мене такий спеціаліст — ти б рипнутися не встиг. Реально.

— Так, значить, — сказав Зарудний. — Змовилися, значить… Обложили… Тепер що? Торгуватися ти будеш? Банкуй, Вольо, банкуй, заслужив.

— Про що мені з тобою домовлятися? — не здивовано — просто з цікавістю запитав Вольдемар. — Тут багато вже говорилося, і я хочу тобі щось пояснити. Дійде до тебе, не дійде — мені насрати. Бо тепер мені зовсім не цікаво, які висновки ти зробиш зі сказаного мною і чи зробиш їх колись узагалі. Ти теж послухай, начальнику, — закликав він Горілого. — Тобі, на відміну від цього колишнього Демона, це ще знадобиться.

— Чому ти його постійно начальником дражниш? — підполковник, навіть оцінивши й визнавши повну власну безпорадність та особистий програш, все одно намагався тримати марку й зібрати докупи рештки гордості. — Фуфел він останній, ти-то мусиш розбирати!

— Як бачиш — не такий уже останній і не зовсім фуфел, — Воля знову зосередився на Зарудному. — А начальник він реальний. Гадаєш, ти начальник? Хто тобі це сказав? Твої наставники в ментівській академії? Чи друг твій, той, із народних депутатів? Не начальник ти. Начальників можна вбити, можна покалічити, залякати можна — вони теж люди. Їм можна навіть зарплату платити за те, що такі хороші начальники. Але купити справжнього начальника — о! — Воля виставив перед собою зігнуту в лікті руку. — А тебе купили. Причому навіть не за гроші, хоча, думаю, бабло тобі засилали регулярно. Коли за діло, а частіше — просто так, доглядали за покупкою. Ти служив тим, заради кого ламав пальці дверима таким, як Коля Коваленко. Хай не дуже він розумний, хай сірий і дрібненький, але тобі особисто він нічого не зробив. Тобі наказали — ти виконав. Слуга ти. І такі, як ти — слуги, або навіть служки. Розумієте це, тому й біситеся. Бо насправді господарюємо в місті ми. Я, той-таки Паша Нікітин. Ось про кого я думав — фуфло, а він іще й більш-менш гідно тримався, міг же колегу твого колишнього, Момота, здати, навіть, мислю собі, у глибині душі хотів. Аж бач — вистояв… Система міліцейська, яку ти і такі, як ти, наказами змушуєте працювати і під себе підганяєте, а у вас не виходить ні хріна, на нас і таких, як ми, працює з дорогою душею. Бо надає послуги, за які ми платимо. А ми без крайньої потреби, коли вже зовсім припече, коли не можна інакше, нікого не судимо, не саджаємо, справ замовних не фабрикуємо, і тим більше — не закриваємо. Може, у нас і не так, як у тій Європі чи там Америці. Зате — по-чесному, бо бєспрєдєл повинен померти в дев’яностих. Він сам себе і знищив. Ось що я вам усім хотів сказати, — Вольдемар зняв окуляри й обернувся до Горілого. — Іди, начальнику. Далі вже ми самі. Ти свою справу зробив.