Пророчиця

Здається, навіть вітер дмухати перестав — так стало тихо, так ця тиша задзвеніла у вухах, відбилася калатанням дзвонів у голові Володимира Зарудного. Та він швидко взяв себе в руки, запитав спокійно:

— Чого ж ти хочеш? Для чого покликав мене сюди? Дешеві кіношні ефекти? Викриття в дусі дебільних детективів? Звинувачення, які ніхто, крім мене, не почує і в які ніхто не повірить?

— Скажу, — відповів Горілий, переступивши з ноги на ногу, аби розім’ятися, втомився стояти на одному місці. — Бо ось так кидатися звинуваченнями справді тупо. Але спочатку ти мені скажи, підполковнику, маю я рацію чи ні, якщо маю, то наскільки, і головне — для чого все це? Чим заважав Коля Коваленко і кому? Тобі чи депутату Воропаю, тепер уже одному з лідерів нової політичної сили, яка, як я чув краєм вуха, сама на вибори націлилася?

— Ти правда цього хочеш? — здивування Зарудного звучало щиро. — Нехай, давай дограємося до кінця. Без цієї частини історії справа дійсно не матиме ніде ваги, — тепер він переступив із ноги на ногу, зробивши при цьому крок у бік Горілого. — Віддаю тобі належне, Серьожо. А також визнаю можливості банкірів і бандитів славного міста Конотопа: вони накопали чимало відомостей, із яких у твоєму, згоден, не такому вже тупому баняку вималювалася досить правдива картина. Дурникові Коваленку тоді справді вдалося заткнути пащу. Платити гроші — надто жирно. Для чого, коли є міліція? Я попрацював із тими засранцями з його компанії, вони від усього відмовилися. Навіть принагідно розповзлися з міста. Але Коля, мудак, повернувся, бізнес тут закрутив. Усе б нічого, але збанкрутів ВІН, криза. Та ще й із банком проблеми, Саша Момот уміє їх підкидати. Це ж наша специфіка, Серьожо, — тиснути на всіх, хоч у банку працюєш, хоч у розшуку. Але Коваленко, до всього, ще й телевізор дивиться. Не знаю, чому він вирішив нагадати Воропаєві стару історію. А те, що за його поламаними пальцями Воропай стоїть, я тоді від Миколи не надто й приховував. Чого боятися, з корупцією ж у нас на Майдані покінчили. Коля й подумав — часи помінялися. Ну, якось дав знати Воропаєві: дядько ґвалтівника ще при владі, високо стоїть, прізвище те саме носить. Преса зараз таке друкує — нічого не боїться. Ось він і розкаже, як у дві тисячі п’ятому році в Конотопі одну гучну кримінальну справу, в якій фігурували певні прізвища, спускали на гальмах. Не знаю, чи злякався той вельможний дядько, гадаю, більше перепудив Воропай. Бо він зі мною говорив… не говорив — волав: «Позатикай там у себе роти!»