Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— У нас, на жаль, немає дітей, — зітхнула вона. І в неї затрусилася нижня губа. — Я безплідна.
Почала плакати. Видно, що дуже переймалася цим.
— Може, не ви, а чоловік? — спитав я. — У Петербурзі я знайомий був із одним професором, Пилипом Пилиповичем, великим фахівцем із питань статевої системи, так той казав, що у випадках безпліддя причина може бути не тільки в жінці, а й у чоловікові.
Сам аж скривився трохи, бо згадав про деякі обставини знайомства з професором.
— Ні, у чоловіка все добре, — зітхнула вона.
— Добре може бути з тим, що стоїть, а ще є питання якості сімені. Професор казав, що коли в чоловіка робота сидяча, ходить він мало, а ще і лазні полюбляє, то вірогідність безпліддя значно збільшується. Він до лікарів звертався? — спитав я.
— Ну, він же здоровий, чого йому звертатися?
— Коли у пари немає дітей, то удвох мусять до лікаря іти. Це не я так кажу, це той професор, Пилип Пилипович, так казав, — запевнив її. — Ну то що, берете мене на роботу? Якщо так, то піду я прохідну стерегти.
Жінка замислилася, а я поки ум’яв тістечко, чаєм запив.
— Наймаю вас. Вам, мабуть, аванс потрібен? — спитала вона нерішуче.
— Так, два рублі, за перший день.
Вона під столом подала мені гроші.
— Коли щось помітите, то телефонуйте, — попросила вона. — Мій номер 0494.
— У вас є телефон? — здивувався я, бо і в столицях не у всіх був, а тут якийсь Конотоп.
— Фабрика все оплачує.
— Як хоч вас звати, пані?
— Ірен Лафонтен.
— Ви не руська, чи що?
— Ні, руська, уроджена Бєлкіна. Лафонтен — це чоловікове прізвище.
— А мене звати Варфоломій. Зателефоную, коли що.
З тим пішов. Усівся так, щоб було видно прохідну для начальства, і уважно дивився. У роботі філера треба вміти час гаяти. Бо приведеш клієнта на зустріч і чекаєш. Інколи кілька хвилин, а інколи кілька годин. Не розслабляєшся, дивишся уважно, щоб не пропустити клієнта, коли виходити буде. А увага людська — така штука, що хвилину-дві легко тримати, а потім уже важко. Про щось думати починаєш, щось згадувати чи вигадувати, не помітиш, як пропустиш клієнта. То я завжди коли чекав, у ігри грав. От є вхід до будинку, звідки клієнт виходитиме. Якщо багато людей до нього заходить, то я їх починаю рахувати. Окремо тих, хто заходить, окремо тих, хто виходить. Якщо людей мало, то я про кожного думаю, хто б він міг бути, чим займається, яке в нього життя, чи є дружина, що йому подобається. Тільки нова людина вийде, я старого полишаю і про нового думаю. І так поки клієнта не дочекаюся. І уваги не втрачаю, і час спливає.
І тоді сидів, аж коли почалася обідня перерва на Фабриці. Частина начальства вийшла, сіла в екіпажі та авто, поїхали всі додому обідати, а частина розійшлася у навколишні заклади. Клієнт мій пішов до ресторану «Мон амі». Та як пішов! Аж підстрибував, наче козеня. Сам його вигляд свідчив, що закоханий він. Недарма дружина підозрювала. За гривеник швейцару я пройшов до ресторану, думав, що клієнт із дамою серця в окремому кабінеті, але він сидів сам за столом у залі. Попивав вино з великого кришталевого келиха, потім узявся за їжу. Видно було, що цю справу любив та поважав. Поїв добряче, залишив гроші, підвівся, коли йому пакунок вручили. Узяв той пакунок і пішов собі. Довів я його до Фабрики. Дорогою ні з ким він не балакав, просто ішов собі та усміхався, щось під ніс наспівував. Щасливий.
Я почекав, поки він у прохідну зайде, повернувся до ресторану. Там уже за полтиник дізнався, що клієнт мій — Антон Андрійович Лафонтен, заступник директора Фабрики. У пакунок йому поклали цілий обід, цукерки та невеличкий букетик.
— Це він щодня у нас замовляє останнім часом, — розповів офіціант.
— Для кого?
— Каже, що для дружини. А там бозна, — усміхнувся офіціант. — Ми у справи наших клієнтів не ліземо.
— Схоже, що для жінки.
— Тут уже безперечно. — запевнив офіціант.
Ось це було цікаво. Бо ж обід той і квіти Антон поніс на Фабрику. То там якийсь роман у нього? Але ні серед начальства, ні серед робітників не бачив я жодної жінки. Поспитав місцевих, вони підтвердили, що жінок на Фабрику не беруть. Навіть підлогу — і ту чоловіки там миють. Як це було розуміти? Не знав. Стежив далі, до вечора, коли Антон вийшов із Фабрики, сів до екіпажа і поїхав додому. Ніде не зупинявся по дорозі, нічого. Приїхав до селища, де будинки начальників фабричних стояли. До селища мене не пустили б, та і не треба, бо я заліз на дерево і переконався, що поїхав пан Антон саме додому. Он його жінка на порозі зустрічала. Гарненька така, а він на неї і не дивився. Аж прикро за неї стало. Зліз я, пішов до міста. Хотів я цього Антона спіймати на зраді, щоб узяти його на гачок і розговорити про Фабрику. Але поки що на гачок він не брався.
Домовився про бричку, щоб не пішки бігати, прийшов до готелю, де кімнату винаймав, а мені господар підморгує. Недарма я йому рубль дав, щоб повідомляв, якщо хтось про мене питатиме.
— Той, приходили до вас, із військової контррозвідки.
— Чого? — здивувався я. — Ніколи справ із ними жодних не мав!
— Та вони всіх постояльців перевіряють, щоб шпигунів не було. Бо ж Конотоп — місто таке. Але я запевнив, що ви — свій, не шпигун. Той капітан із контррозвідки, він іноді тут з коханкою забавляється, повірив мені, — сказав господар і зітхнув мрійливо.
Довелося ще три рублі йому дати. І дуже мені стало цікаво, чого тут така контррозвідка активна. Від фронту Конотоп далеко, бунтівників тут не видно. Невже через Фабрику? Ох і загадкова ж вона! У кімнаті влігся думати про цю Фабрику. Вже переконаний був, що щось тут нечисто. Але що, не розумів. Заснув. Сподівався, що у сні щось корисне для розкриття цієї справи побачу, але замість того тільки той самий голос: «Нумо, Ваню, нумо!» Прокинувся весь у поті, попив водички, потім не міг заснути. Конячкою себе відчував, яку женуть бозна-куди. Але голосові я був винний, то вирішив не нарікати, а працювати.
Уранці вже чекав біля селища, онде виїхав Антон і покотив до Фабрики. Я за ним на бричці. По дорозі нічого підозрілого, пан Антон одразу поїхав на роботу, до прохідної. В обід вийшов і пішов до ресторану. Там пообідав, як завжди сам, і взяв пакунок. Обід, цукерки та чергові квіти. А ще там була записка від мене. З пропозицією зустрітися увечері, якщо він не хоче, щоб про його роман дізналася дружина. Це я на арапа брав. І взяв.
Увечері пан Антон відпустив візника і пішов до парку, закладеного коштом Фабрики. Там сів на лавці біля соснової алеї, де я і наказав чекати. Я переконався, що ніхто за ним не стежить, вийшов, присів. Помітив, що пан Антон досить знервований. Навіть переляканий. Так, наче я йому ніж під горло поставив. Показав йому браунінг.
— Попереджаю, щоб дурниць не робили, — сказав йому.
— Хто ви?
— Не має значення.
— Має. Я мушу знати, хто ви.
— Просто громадянин, який випадково дізнався про вашу зраду.
— Ви з контррозвідки? — спитав нервово Антон. І цим дуже мене здивував. Я думав, що він дружини боявся, а він контррозвідки. Чого б це?
— Пане Антоне, я сам по собі.
— То ви шантажист? — Він чомусь полегшено зітхнув. — Скільки ви хочете? Скільки?
— Я хочу поговорити з вами про Фабрику.
— Що? — Він аж підхопився, подивився на мене і тут уже точно перелякався. Мабуть, думав, що я — дрібний шахрай, який мріє тільки про те, аби збити трохи грошей. — Що ви сказали?
— Те, що почули.
— Для чого вам Фабрика? Ви що, шпигун? — спитав він нервово.
— Пане, де ви бачили таких шпигунів? — спитав я.
— А, це ігри контррозвідки?
— Навіщо контррозвідці гратися? Вона б вас уже арештувала, якби знала. — Я з розумним виглядом кивнув. І поцілив, бо він злякався.
— Контррозвідка не знає?
— Поки що ні. Але може дізнатися, — сказав я серйозно. — А може не дізнатися.
— Що ви хочете?
— Я хочу просто поговорити про фабрику. А потім назавжди зникну з вашого життя.