Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— А куди дівається ваша продукція? — спитав я, аби хоч щось спитати. — Я не бачив її у продажу.
— Реалізацією продукції займається інший заступник. Наскільки я знаю, наша продукція справді не продається у звичайних крамницях, а постачається до двору та уряду, де купити її можуть лише найкращі люди імперії, для яких вона і призначена, — розповів Антон.
— Як ви потрапили на Фабрику? — спитав я. — Ніколи про неї не чув.
— Я теж не чув, після закінчення університету я працював на одному зі столичних підприємств. Мені запропонували місце у Конотопі. Платня удвічі більша, а ще квартира і екіпаж. Ми жили у Петербурзі не дуже довго, до того ж сподівалися, що життя в провінції з її спокоєм буде тим, що потрібно. Ми хотіли завести дитину. Дітей, кількох. На жаль, не вийшло, але я дуже вдячний долі, що тоді погодився на переїзд. Зараз я заробляю більше, ніж усі мої однокурсники, а ще ж працюю на одному з найсучасніших виробництв Російської імперії. Повірте, дуже приємно знати, що ти робив свою справу найкраще, — усміхнувся Антон.
— А не страшно? Ну, це ж люди... — я скривився і розвів руками.
— Не люди. Сировина. Вважається, що після того, як відповідний державний орган ухвалив рішення про направлення тих чи інших людей до нас на переробку, ці люди вмить утрачають свою людськість і на момент прибуття сюди вже є просто тушами сировини. Ми називаємо їх лю-сировиною. Так само, як лю-продукція, яка складається з лю-крові, лю-шкіри, лю-м’яса, лю-субпродуктїв, лю-кісток, лю-волосся. Ми маємо справу не з людьми, а з лю-сировиною.
— І хто приймає рішення про направлення сюди?
— Це ви можете спитати у заступника з заготівель, я не знаю.
— А буває так, що люди...
— Сировина! — поправив мене Антон.
— Так, сировина, що вона починає бунт?
— Дуже рідко, бо ми ж намагаємося не лякати сировину і підтримувати в ній надію на краще. А надія на краще — це найкращі кайдани. Людина, яка має на що сподіватися, буде покірною. — Антон усміхнувся. — Це була моя ідея. Раніше людей виганяли з вагонів силоміць, били, лякали, потім убивали. Через стрес смакові якості готової продукції значно погіршувалися, до того ж частина туш травмувалася. Ну і на робітників це впливало погано. Хай там як, а вбивство не дуже притаманне людині. Звичайне вбивство, з криком, спротивом, ненавистю, коли тобі протистоїть жива людина. Інша справа — коли безвольна туша. Я все змінив, поставив зустрічати сировину людей із приємними голосами і з обличчями, що викликають довіру. Вони обіцяють їжу і підйомні гроші, кидають сировині кістку надії, і сировина радо хапає її. Людина попри все хоче сподіватися на краще. Така її природа, і ми її використовуємо. Досить успішно. Якісь ексцеси бувають дуже і дуже нечасто. Кілька років тому був випадок, коли привезли досить багато полонених із фронту. Малоросів, які воювали за австрійського цісаря. Вони були трохи налякані, очікували чогось поганого. З ними треба було поговорити, заспокоїти, а потім уже пускати на виробничу лінію. Але цього зроблено не було. Потім іще один з робітників виявив нехлюйство, коли не перевірив, чи нікого не залишилося в роздягальні. Там сховалася одна туша з сировини. Побачила, як одяг збирають у мішки, зрозуміла, що готується щось погане, заверещала. Наші робітники одразу збили тушу з ніг, примусили замовкнути, але товариші спробували зчинити бунт. Дарма, бо в нас же хороша охорона, що зайняла позиції під стелею, звідки ми спостерігали. Там є спеціальні бійниці. Охорона знищила всю повсталу сировину. У туш, які потрапляють до нас, немає шансів урятуватися.
— Але та дівчина, яку ви хочете вивезти, вона врятувалася? — спитав я.
— Ну, це виняток, — зітхнув Антон. — Я хотів удосконалити технологію знімання шкіри. Попросив доставити з ділянки прийому сировини кількох тонкошкірих дівок. Саме з ними траплялися проблеми, шкіри рвалися, зменшувався вихід якісної шкіри. З цим треба було щось робити. Мені принесли дівок, яким вкололи снодійне. Я зарізав одну тушу, почав із нею працювати. Шукав, як найекономічніше знімати шкіру. Коли побачив ту дівчину. І знаєте, щось сталося. Наче ото Амур вразив мене стрілою в саме серце. Я кохав свою дружину Ірен. Вона — красуня і розумниця, я ніколи не зраджував її. Але коли побачив ту дівчину, то зрозумів, що не зможу її забути. Ніколи! Буду завжди згадувати про неї, впаду в депресію, пам’ятатиму про неї щодня, зап’ю чи полізу в зашморг. Я не міг жити без неї, не міг! І пішов на нечуване! На страшенний ризик. Ти навіть не уявляєш, чим я ризикував! На Фабриці сувора дисципліна, і за грубе її порушення одразу знищують. Спроба залишити сировину живою — це дуже грубе порушення, за яке мене б неодмінно знищили. Але я не зупинився ні перед чим, я був причарований нею. Ви побачите її і одразу все зрозумієте. Я викликав охорону, наказав віднести тіла. Їх було шість, але я віддав п’ять, а одне, тої дівчини, таємно залишив. Охорона написала у накладній, що забрала п’ятьох. Але я пізніше виправив п’ять на шість. Підсипав проносне у чай начальнику зміни охорони, який заповнював накладну. Він почав бігати до туалету, відпросився додому раніше, повернувся лише за день. Про ту накладну забули і думати. Дівчина залишилася у моєму кабінеті. Це було божевілля, рано чи пізно її б там знайшли, але я не хотів і думати про щось, окрім неї. Я кохався з нею, носив їй їжу, цукерки та квіти, не міг дочекатися зустрічі з нею. А тут з’явилися ви, і я подумав, що доля дає мені шанс, який гріх не використати. Чому ви зацікавилися Фабрикою? Ви шпигун?
— Навіщо шпигуну Фабрика з виробництва ковбас, нехай і настільки незвичайних? — здивувався я, щоб розговорити його.
— Е, тут ви помиляєтеся! Шпигуни дуже цікавляться нашою фабрикою! Тому нами займається військова контррозвідка!
— Але що шпигунам тут дізнаватися? Їх цікавлять війська та зброя, — засумнівався я.
— А ви уявіть, який скандал спалахне у Європі, якщо знайдуть докази того, що в Росії масово вбивають посполитих, щоб зробити з них їжу для керівних класів! Дикі європейці не розбиратимуться у філософії процесу, в тому, що насправді вбивають не людей, а сировину, туші, які в законному порядку втратили будь-яку людськість. Наші вороги ганьбитимуть нас, представлятимуть якимись варварами і дикунами, майже людожерами. Нас, росіян, люблять шельмувати у Європі. Більше того, інформація про нашу фабрику може відвернути від нас союзників. Не кажучи вже про те, що її спробують використати внутрішні вороги, всілякі там бунтівники. То ми — велика принада для шпигунів. І недарма нас особливо пильно охороняє військова контррозвідка, а також цілий піхотний полк!
— Піхотний полк? — здивувався я. — Навіщо так багато?
— Раніше був лише батальйон, але після Великого відступу охорону посилили до полку. Окрім того, до Конотопа прибули вісім артилерійських батарей, десять ескадронів козаків, панцерний потяг і ескадрилья. У випадку наближення військ супротивника гарнізон Фабрики мусить забезпечити евакуацію обладнання та робітників і знищити всі приміщення.
— Як же їх знищиш, тут десятки цехів? — здивувався я.
— Під будівлями закладена вибухівка. Ворог зможе захопити лише руїни. Але, сподіваюся, до цього не дійде, — відповів Антон.
Платівка закінчилася, він переставив її.
— Боюся, що нас можуть підслуховувати, — пояснив він. — Сідай, ось мої пропозиції. Переписуй їх. Ти ж писати вмієш?
— Не хвилюйтеся. — Я всівся переписувати пропозиції. Деяких слів не знав, але бентежило мене зовсім не це. А побачене. Про яке я боявся і згадувати.
— Диви, який у тебе красивий почерк! Такі літери акуратні. Мабуть, у тебе зовсім немає уяви. Чим кращий почерк, тим менше у людей уяви, — сказав Антон. — Ну що, ти побачив на Фабриці те, що хотів?
— Навіть більше, — відповів я.