Нічний черговий

— Ми не заперечуємо, — озвалася Лілі. — Тільки пришліть і нам фотографії. Я страшенно люблю свої знімки. Особливо коли вони гарні.

— Вони не можуть бути іншими, — галантно відповів репортер. За своє життя він, певно, фотографував тисячі жінок і знав, як з ними розмовляти йому можна було позаздрити в цьому.

Потім він пішов, і ми побачили його знов тільки на терасі клубу, де разом з Фабіаном випили по «кривавій Мері».

Але до того виникло ще одне ускладнення. Тільки опівдні я помітив неподалік чиюсь невисоку постать. Це була Діді Уейлс. Вона не підходила до нас ближче, ніж на п'ятдесят кроків, але з'їжджала з гірок щоразу, коли й ми, і тупцяла на місці, коли ми перепочивали. Діді каталася дуже добре, і хоч би яку шалену швидкість я розвивав, вона не відставала, ніби була прив'язана до нас невидимим міцним мотузком.

Коли ми востаннє пішли на підйомник, я навмисне посадив дівчат удвох, а сам лишився чекати. Скоро з'явилася Діді, вона була в тих самих джинсах, коротенькій оранжевій курточці, коси її цього разу були перехоплені на потилиці стрічкою.

— Сідай, Діді, — сказав я, коли підійшли крісла, запропонувавши їй місце біля себе.

— Не заперечую, — Діді підійшла, грюкаючи важкими черевиками, й сіла. Ми мовчки попливли над вершинами, освітленими ясним зимовим сонцем.

— Ви не проти? — спитала Діді, виймаючи пачку сигарет.

— Проти, — буркнув я.

— Гаразд, татку, — погодилась Діді. Потім захихотіла. — У вас усе гаразд? — спитала вона.

— Усе прекрасно.

— Але катаєтеся ви тепер гірше. Докладаєте більше зусиль.

Я знав, що це правда, але мені неприємно було її почути.

— Утома, — відповів я з гідністю. — У мене було багато справ.

— Воно й видно, — спокійно промовила Діді. — Адже ви тут з дамами. — Вона тихенько клацнула язиком. — Одного дня ці жінки розіб'ються на смерть.

— Я теж казав їм це.

— Б'юсь об заклад, якби поруч з ними не було чоловіків. — не знаю, чи таке буває взагалі, — вони б і двох метрів не проїхали до ладу. Зате як чудово одягаються! Якось я зустріла їх у магазині, вони хапали там усе, що їм траплялось на очі.

— Вони — гарні жінки, — спробував я виправдати своїх подруг,— і хочуть виглядати якнайкраще.

— Якби їхні штани були ще вужчі хоча б на дюйм, — сказала Діді, — вони б уже вбилися на смерть.

— Але з тебе теж штани не спадають.

— Ото порівняли! — вигукнула вона. — Я належу до іншого покоління.

— Ти казала, що можеш показати мені місто.

— Коли ви не будете зайняті, — нагадала Діді. — Але я бачу, у вас мало вільного часу.

— Ти можеш приєднатися до кас, — запропонував я. — Дами радо познайомляться з тобою.

— Не хочу, — відказала вона твердо. — Ви, звичайно, будете обідати в клубі «Орел».

— Звідки ти знаєш?

— Але ж будете?

— Так.

— Я здогадалася. — В її голосі пролунав скорботний тріумф. — Жінки, які так одягаються, завжди там обідають.