Що таке антична філософія?
- Автор: Адо Пьер
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Новий Акрополь
- ISBN: 978-966-97200-2-3
- Переводчик: Сергей Йосипенко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Що таке антична філософія?». Краткое содержание книги:
Зрозуміло, що книга, написана з таких позицій, не обмежується викладом «поглядів» античних філософів: за улюбленим висловом її автора вона покликана не лише інформувати, а й формувати. Розповідаючи про античну філософію як історичний феномен, твір пропонує читачу авторське розуміння філософії і, що можливо є найважливішим, спосіб прочитання філософських (і не тільки античних) текстів.
Книга вперше презентує наукову спадщину видатного філософа-антикознавця українською мовою.
П. Рабов та І. Адо[669] добре проаналізували методи та форми індивідуального духовного керівництва, практика якого засвідчена майже в усіх філософських школах. Таким, яким він постає нам у діалогах Платона чи «Спогадах» Ксенофонта, Сократ може розглядатися як типовий духовний наставник, який за допомогою промов та способу життя провокує докори чи потрясіння в душі того, до кого він звертається, та зобов’язує його у такий спосіб зробити своє життя предметом запитування. Таким самим чином можна визначити і вплив, який Платон справляв на Діона з Сіракуз, і моральні та політичні поради, які він йому дає. Окрім того, традиція розповідає, що Платон був уважним до особливостей характеру кожного зі своїх учнів. З приводу Аристотеля він казав: «Для нього мені потрібна вузда»[670], з приводу Ксенократа: «Для цього мені потрібні шпори». І він постійно повторював Ксенократові, який завжди був суворим: «Роби пожертвування Граціям».
Платон сам пропонує у Листі VII принципи, які повинні скеровувати як духовне керівництво, так і політичну дію:
Коли дають поради хворій людині, яка дотримується поганого режиму, перша річ, яку потрібно зробити, щоб повернути їй здоров’я — це змінити її спосіб життя.
Зміна життя потрібна для того, щоб уможливити одужання. Тому, хто приймає цю зміну життя, можна дати поради:
Ось якої настанови я дотримуюсь, коли хтось приходить запитати у мене поради про один з найважливіших моментів свого життя, наприклад, про здобуття багатств чи турботу про своє тіло або ж про душу; якщо мені здається, що його повсякденне життя набуло певного характеру, або що він погодиться виконати мої поради у тому, про що він мене запитує, я завжди застосовую усе моє старання, щоб порадити йому, і зупиняюся лише після того, як повністю виконаю свою місію.
Ми віднаходимо тут принцип етики діалогу: вступати в діалог можна лише з тим, хто щиро хоче діалогу. Відтак ніхто не намагатиметься примушувати того, хто відмовляється змінити спосіб життя. Не потрібно дратувати його, догоджати йому, робити даремні докори чи сприяти в задоволенні бажань, які всіма засуджуються. Це справедливо також для громади, яка відмовляється змінити спосіб життя. Філософ повинен сказати, що він засуджує розбещеність громади, якщо це може дати певну користь. Але він не повинен вдаватися до насильства!
Коли не можна забезпечити встановлення кращого політичного режиму, не відправляючи у вигнання чи страчуючи людей, краще залишитись спокійніш та молитись за своє особисте благо та благо громади[671].
Щодо кініків, то ми знаємо декілька анекдотів, у яких учитель випробовує того чи іншого учня, принижуючи його чи дорікаючи йому[672]. Про школу Епікура ми маємо цінні свідчення з приводу практики духовного керівництва, зокрема в епістолярній формі. Практика духовного керівництва у школі Епікура була навіть предметом навчання, як засвідчує трактат Філодема «Про свободу слова»[673], написаний на основі уроків, які давав з цього предмету епікуреєць Зенон[674]. Свобода вчителя у розмовах постає тут як мистецтво, що визначається як принагідне (стохастичне) тією мірою, якою учитель повинен враховувати момент та обставини. Учитель повинен, таким чином, приготуватися до поразок, неодноразово намагатись виправити поведінку учня, прислухаючись до його труднощів. Але для цього потрібно, щоб учень не вагався визнавати свої труднощі і свої помилки, і щоб він також говорив абсолютно вільно. Як бачимо, епікурейська традиція визнавала терапевтичну цінність слова. Натомість, учитель повинен слухати з симпатією, не насміхаючись та без злорадства. У відповідь на «сповідь» учня учитель повинен також вільно говорити, щоб настановити учня, даючи йому зрозуміти справжню мету його докорів. Епікур, зауважує Філодем, не вагався досить дошкульно докоряти в листі, адресованому його учню Аполлоніду. Потрібно, щоб наставляння було спокійним і щоб йому не бракувало доброзичливості. Зазначимо, що Філодем додає також, що філософ не повинен боятися адресувати докори політикам.
669
Rabbow P. Seelenfürung… — S. 260—279; Hadot І. The Spiritual Guide… — P. 444—459.
670
Д.Л., IV, 6.
671
Платон, Лист VII, 330 с — 330 а.
672
Див. про ставлення Кратета до його учня Зенона: Paquet L. Les Cyniques grecs. — Paris, 1992. — P. 166.
673
Про цей трактат див.: Gigante М. Philodème. Sur la liberté de parole // Association Guillaume Budé. Actes du VIII Congrès (1968). — Paris, 1970. — P. 196—220; Ricerche Filodemee. — Naples, 1983. — P. 55—113.
674
Rabbow P. Seelenfûrung… — S. 269—270.