Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
На одній із амфібій ошшнвсь і Колосовський. Забираючись в люк, мимовіль усміхнувся про себе: вдруге в житті стає волонтером… Разом з ним видряпався на борт жвавий міліціонер з мегафоном в руці та заврайфінвідділу, - цей видобувсь на амфібію не без допомоги солдатів, бо товарнім був такої комплекції, що ледве протовпився в люк. Місцеві, на правах господарів, мали вказати військовим дорогу па Підгайці - долішнє село, одне з тих, 'що найбільш потерпали.
- Для центровки вам треба сідати посередині, товаришу Путря, - порадив міліціонер, звертаючись ди діаврайфінвідділу. - Щоб не накренило наш ковчег!
Той, не відповівши, мовчки влаштувався збоку біля водія. Офіцерові - командирові екіпажу - міліціонер відрекомендувався.
- Лукавець, страж порядку. Не прозвисько, а дійсне прізвище таке… Ну, вперед, лейтенант! Дави стихію!
Амфібія рвонула по шосе, залитому водою майже всуціль. Лукавець зацікавлено визирав із відкритого люка:
- Морок безвісті… Це як той циган казав, завербувавшись на переселення в степи: “Зніміть з мене радіоточку, громадянине начальник, бо я від'їжджаю… невідомо куди!”
Ще на майдані біля ратуші Колосовський звернув увагу на цього веселого міліціонера, який, розповідаючи щось, розмашисте жестикулював під юпітерами амфібійних фар: смаглістю виразистого обличчя та булькатими очима він був схожий на знаменитого актора з італійських фільмів. “Та й сам він з природи хіба ж не актор?” - весело думав Колосовський, слухаючи, як Лукавець саме взявся в характерних інтонаціях зображувати цигана, що, повернувшись з переселення з своїми циганчатами, щоправда, без документів, виканючував у начальника міліції якусь довідку: “Товаришу начальник! Та постав же хоч трошки печатки!” Цю фразу Лукавець передавав з неповторним гумором, і Колосовський, відзначаючу, гру інтонацій, посміхнувся в думці: “Взяти б тебе, товаришу начальник, на яку-небудь комедійну роль…”
Лукавець тим часом, пересівши, уже вільно й невимушене налагоджував контакти з солдатами:
- Який рік служби?
- Перший.
- Звідки?
- Якут.
- Не був там, у мене своїх тут алмазів доста… А ти?
- Узбек.
- Салям-салям… А механік-водій?
- З Полтави… А цей ось із Костроми.
- Інтернаціональний ковчег маємо!… Спеціально вас підбирали, чи що?
- Життя підбирало.
- А товариш якут плавати вміє?
- В нас пояси, - була стримана відповідь.
- А ми з вами, товаришу Путря? Без поясів, без жилетів, - аж ніби сполохано вдався Лукавець знов до заврайфінвідділу. - На книжці скільки трудових маєте? Жінці залишили заповіт?
Мовчав товариш Путря, тільки сопів, вважаючи, певне, що не до речі ці жарти.
В усьому, що стосувалось циклону, Лукавець був на диво поінформований: знав, звідки прийшов циклон, кого зачепив, які держави з ним мають клопіт. Згідно прогнозів, прибулець з Атлантики має ось-ось “видохнутись”, розпадеться, мовляв, знесилиться у цих горах, які й не таке зупиняли… Згідно тих же Лукавцевих даних, сусідня держава майже всуціль залита водою - міжнародні експреси не йдуть, одначе енергосистема, що песе струм на захід, працює без перебоїв і людських жертв у їхнім районі, па щастя, поки що не зареєстровано…
“А як там мої?” - раз у раз повертавсь Колосовськнй думкою до кіпогрупи. Але тут же й знаходивсь мотив заспокійливий: школа на підгір'ї, на так званій Підгурщині, вода туди не повинна б дістати… Ось тільки дитячі табори понад річкою та коні в лугах… Дещо з реквізиту, мабуть, попливе: оті підсаджені очерети та верби, декоровані трав'яними штучними косами… ну, та біс їх бери!… Коней з лугів якби встигли вихопити… Ніяк не міг пробитись до кіногрупи своїм газиком: добрався до мосту, але міст уже був перетоплений… Одначе амфібії під ранок будуть і там. Думка про це якось врівноважувала.
На цім відтинку шляху амфібія рухалась ще без особливих труднощів. Ішла з чималою швидкістю, потужно розгортала воду, але почувалось, що йде не на плаву, раз у раз чути було, як гусениці міцно хапають каміння бруківки.
Міліціонер то примовкав, то знов подавав голос, підбадьорював командира, неговіркого юнака-офіцера, що, не втручаючись в розмову, сидів поруч з водієм у напруженій позі.
- Дави, дави стихію, лейтенанте! - звертався до нього Лукавець. - Злива тільки гірським ведмедям страшна, а нам, народу організованому… Чи ти, мабуть, вперше попав у таке?
- Я на ріках сибірських виріс, знаю, що таке стихія, - пе озираючись, кинув лейтенант.