Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
Перебродячи вулицею, зачув важке брьохання по воді, наближалися якісь постаті. Наблизились упритул: вибарложені, в мазуті, страшні. По білих сорочках впізнав хлопців, що бігали шукати замикання. Стася між ними не було. Надсадно дихали, вичавлювали хмурі слова:
- Поліз на стовп… Неподалік стояла бочка з карбідом, підтопило її… А карбід у сполуці з водою, ви ж знаєте… Вибухом кинуло кудись Стасика… Ми шукали, але там все вже несе… Експортний ліс, готову продукцію понесло!… Не знаєм, як Атщі й сказати…
І, звернувшії, подалися садками в напрямі до весільної. хати.
Кінооператор по якомусь часі таки виплутався до річки. Затемніли надбережні кущі. Десь тут за ними має бути кладка, вірніше, місток з поренчатами, з якого ясної ночі ви, кіношники, любили дивитись на воду, фантазуючи - що закодовано в ній, в зоряній текучості ріки. Темний оцей вибух стихії, видно, був закодований, сила оця сатанинська!… Річка переповнена, вихлюпує, пригинає кущі - осьось вийде з берегів. Вода йде з страшним гуркотом, такого ти ніколи не чув. Бистрінь вирує, летить темним клекотом, несе якісь купи, згрізна погуркує, - можна догадатись: горне валуни. Але де ж кладка? Нема й сліду, хоч паче ж отут була. Чи, може, зовсім не тут? Може, й річка це зовсім інша, не та, що світилась усі ці дні, кришталево дзвеніла внизу, плавко стелячись по камінню? “Заблукав… Здається, кладка десь нижче!…” Спотикаючись, рушив уподовж течії, плутався в якихось кущах. Напружуючи зір, вдивлявся в темряву. Де ж вона, школа на підгірцях? Де Золотий Тік? Над чорною повінню ночі тільки й підносить уява Золотий Тік з Ярославою. Побачити б. Ніколи так не прагнув побачити її, як зараз. І зрозумів раптом, що нікого й не кохав, крім неї… Найближча до ідеалу жінки. І сьогодні на цьому чудпім середпотопнім весіллі весь час бачив Ярославу поруч себе, в уявній фаті близько тулилася до Сергія перед тим лихим та веселим, як біс, Мамаєм…
Щось темне стирчало з води недалеко від берега. Нахилився, приглянувся: вершечок стріли екскаватора! Тепер вгадав це місце: екскаватор брав тут гравій внизу на дні русла, тепер він весь опинився в воді - стирчить лише вершечок стріли над бурунливим потоком! Кладка була поруч, її нема, нема! Оператор згадав, що десь тут поблизу біля старої верби мав бути рибальський чопоп. Незабаром набрів на ту вербу: справді, човен є! Плаває на воді високо, урівень з вербовим віттям… Спробував дотягнутись до нього, намацав у воді ланцюг, пін ішов углиб, - десь там унизу човен прикутий до кореневища ланцюгом… Смикнув раз, вдруге - тримається міцно. Пірнути?,Але ж ланцюг замк-' путий, зубами його не перегризеш…
Видобувсь па пагорок береговий, глянув угору: ллє, як справді ото лляло б з відра або з ринви. Прислухався, чи не йде в повітрі якпй-пебудь гелікоптер. Нікого нема, небо темне, порожнє. Демони в таких пітьмах, хлябях літали, а люди ще не вміють… Побрів геть далі від річки в напевне^ ний вітром простір, який недавно був ще лугами. Ноги плутались у траві, що до повені тут стояла висока, а тепер тспеттям плавала, вилягла у воді. Плесо за плесом стелилося в темряві, луки вже заливало, вода лисніла під ногами тьмя• во, як негатив. Бредеш, бредеш, і всюди виникає з темряви цей страшний своєю однаковістю негатив. Де люди? На якій вони відстані звідси? Заблукав, заблукав… Сам на планеті! Потип і ти! Нема пі камер, ні плівок, ні машин з реквізитом та апаратурою… Мабуть, уже все попливло. На розлеглі води небо ллє нові потоки води. І так, може, буде й вічно? 1 ніколи ця злива не припиниться, і повінь ростиме, ростиме, затоплюючи материки? І все лише згодом знов розпочнеться - з інфузорії, з амеби, з трави?
Вчулось, наче десь коні крізь вітер озвалися з темряви. Коні ж десь тут на луках! І вони попутані! Цупкими брезентовими стрічками пов'язано ноги їм… Стало враз моторошно. Провалюючись у воді, кинувся бігти кудись навмання, в темряву. Чуття, вже не контрольоване розумом, гнало його в той бік, звідки щойно вчулось йому реальне чи, може, ілюзорне іржання, благальний крик коней попутаних…
А весілля тим часом всією юрмою прямувало на розшуки молодого. Наближались до комбінату, коли десь на підгірній дорозі змайнуло враз могутнє світло прожектора. Високим туманним стовпом піднявся він просто в небо, розтинаючи саме нутровище циклопу. Здогадались: десь близько війська. Вже входять вони в ці володіння, окуповані повінню, що розпросторюється над цілим краєм, де стільки несподіваних нічних венецій волають зараз допомоги й рятунку. Стояв світив стовп, пробиваючи млу, в піднебесся. Подавав комусь умовний знак, вістку якусь обнадійливу чи пересторогу. Здається, тільки його й не застрашила стихія: серед сліпої циклонної вихровиці він мовби давав опертя усім поглядам Що звертались до нього, давав знак надії цьому погонному світові і самій людині в її нічному безбережному існуванні.