Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
Глава XVI
На майдані біля старовинної ратуші гурт людей ждав приходу амфібій. Райкомівці, працівники міськради, члени оперативного штабу по боротьбі з повінню… Колосовський теж був тут. Поворотом з міста заїхав до райкому, до секретарює колишній його однополчанин, а далі повінь уже Колосовського не пустила. Почував себе зараз тут не режисером майбутнього фільму, а лише одним з учасників грізної, ніким не запланованої події, одним із людей у дощовиках, що їх зібрав цієї ночі обов'язок і які перед лицем стихії тут усі були рівні.
З часу закінчення війни не обдавало його таким фронтовим вітром, як зараз. Ніч, пожежі й вода. Вода, що не гасить, а, навпаки, розносить вогонь, жене по затоплених садках палаючу нафту, солярку, бензин, сама горить і сама підпалює те, що здатне горіти. Десь із околиці містечка тягне важким димом, чути сморід гару.
Раз у раз доповідають:
- Затоплює шкіркомбінат. Толевий завод. Під загрозою лікарня.
- Рятувальні загони, бойові дружини, на ходу сформовані з комуністів райцентру, з активу, відправляються для рятувальних робіт. І тут же формуються нові групи, команди. Без зайвих пояснень, приймаючи накази з півслова, зникають в багровіючій тьмі, мовчазно, безвідмовно, як зникали колись, вирушаючи на завдання, підрозділи фронтові. Розважливість, дисципліна, воля. Нема тут місця для паніки.
- Все, що будувалося тут, - пояснює Колосовському секретар райкому, - не було розраховане на таку повінь. Століття такої води не було. Найстаріші люди не пригадують.
Вода реве, дихає холодом з темряви, атакує.
- Як на фронті, - зауважує Колосовський.
- Складніше. Принаймні в мене таке відчуття. Вони щойно повернулись від мосту. Новий залізобетонний міст на їхніх очах просів, проломивсь, з гуркотом завалився: вода збила бики.
Секретар і там не підвищив голосу.
- Упав тому, що будували пльово,-похмуро сказав у темряву. - В розрахунку на тиху, не гірську, не на агресивну воду… І це нам наука. Пора думати про регулювання рік. Шлюзувати, все будувати міцніше. В розрахунку на гірські енергійні ріки.
Де ж ті амфібії? На подвір'ї райкому та райвиконкому - глухі удари сокири: при багряному світлі смолоскипів, по коліна в воді там працюють люди - нашвидкуруч в'яжутьплоти. Човнів нема: які були, позривала, понесла вода. Найгірше, що все - зненацька. Ніч з раптовим навалом води, з вітром, дощем, а подекуди з градом; з якогось колгоспу передають: град б'є такий, що шифер, черепицю пробивав па фермах… Не передбачиш усіх підступностей води, напругої, справді агресивної. Обходить, проникав, всюдисуща, з'являється проривом в зовсім несподіваних місцях.
- Перехопило вулицю Ломоносова! Топить хлібзавод! Заливає підвали міліції!…
І знову короткі, чіткі накази:
- Рятувати людей. Найперше людей. Не допустити жертв.
“Рятувати людей! Тут все зараз звелося до цього, до го^ лого принципу гуманності, конкретної, ділової, - думав, в| стоячи в гурті незнайомих людей, Колосовський. - Опергрупи, плавзасоби, зв'язок… Малопоетично? Війнуло фронтовим чорноробством, суворістю, виконавчою безвідмовністю? Чи, може, інакше й не можна перед лицем хаосу, перед лицем розвергнутого зла? Навряд чи зараз звабив би кого своїми буйнощами цей вибух правічних неконтрольованих сил… І якщо є поезія в богемній розхристаності, то невже нема її тут ось, де воля бозсонна, де мужність і дух самовладання шикують людей для дії, для випробів, може, трагічних”?
О третій ночі ратушу з її давнім середньовічним годинником на вежі освітили голубі снопи прожекторів: з залізним гуркотом наближались амфібії. Плавзасобами йменуватимуться вони в сухих зведеннях потім, після повені, бо йтиме то мова і про плаваючі танки, і про спеціальні бронетранспортери різних типів, але в народі зостанеться про них слава поетична, однослівна: “Амфібії!”
Гуркотом моторів, скреготом гусениць виповнився майдан. Під світлом фар блідими були люди в дощовиках. Один з найпотужніших прожекторів наказано було спрямувати вгору, щоб він, небосяжний, сповістив усім тим, що на марші: ми тут! І тим, що десь у заплавах, й потонулих селах ждуть допомоги: ми є, ми прибули!
Розтинаючи задощену тьму, рефлектор висвітлив вежу, циферблат годинника, сягнув ще вище, і всім стало видно на мить: табунець голубів - зовсім сріберних, сяючих! - вихрився в бездонно-темному небі. Хтось пожартував похмуро:
- Голуби над потопом… Майже за Ноєм.
Амфібіям пе довелось довго затримуватись на майдані. Екіпажі машин з ходу одержували завдання, брали на борт по кілька місцевих в ролі помічників та провожатих, виділених на підмогу солдатам, - і одразу вирушали за призначенням.