Вибігши з монастиря, Квентін при світлі місяця побачив чорну постать цигана, який мчав просто вулицею маленького сільця на рівний луг.
«Швидко бігаєш, приятелю, — подумав Квентін, — але, якби ти бігав навіть ще швидше, тобі не втекти від найпрудкіших ніг, що будь-коли гасали по вересах Глен-Гулакіна».
Будучи, на щастя, без плаща й панцира, шотландський горянин біг так швидко, як ніхто в його долинах, і, незважаючи на хуткість цигана, незабаром наздогнав би його. Але Квентін не мав такого наміру, бо вважав, що важливіш простежити за Хайреддіном, ніж зупиняти його. Він ще більш упевнився в цьому, побачивши, що циган не зупиняючись мчить навпростець в один бік, з чого можна було зробити висновок, що він прямує до якоїсь мети. Людина, яку несподівано позбавили притулку і змусили шукати ночівлі десь в іншому місці, так не поводилася б. Він ні разу не оглянувся, що давало Дорвардові змогу непомітно слідкувати за ним. Нарешті циган, перетнувши луг, досяг маленької річки, береги якої заросли вільхами й вербами. Тут, побачив Квентін, він зупинився й тихо засурмив у свій ріг, на що йому відповів посвист десь поблизу.
«Це призначено побачення, — подумав Квентін. — Ллє як мені підійти ближче, щоб підслухати їхню розмову? Шурхіт моїх кроків і шелест гілля, через яке мені доведеться продиратися, викриють мене, коли я не буду обережним. Та я однаково підкрадуся до них, присягаюся святим Андрієм, як підкрадався колись до оленів у Глен-Ізлі. Я доведу їм, що недурно вивчав мисливську справу. Ось вони вже зустрілися. Дві тіні — значить, їх тільки двоє проти мене. Чого лякатися? Однак якщо їхні наміри ворожі, в чому я тепер не сумніваюся, і вони викриють мене, тоді графиня Ізабелла втратить свого бідного друга! Та я був би недостойний називатися її другом, якби не був готовий розпочати бій за неї з дюжиною порогів, не то що з двома. Гаразд! Хіба я не схрестив меча з Дюнуа, найкращим рицарем Франції? А тепер злякаюся оцих бродяг? Тьху! Нехай допоможуть мені бог і святий Андрій, і я впораюся з ними».
Вирішивши так, Квентін з великою обережністю, чого навчило його лісове життя, зійшов на дно русла неглибокого струмка, що іноді ледве покривав його ступні, а іноді сягав до колін, і почав тихенько скрадатися під деревами, що росли вздовж берега, причому дзюрчання води заглушало шум його кроків. (Так і ми в дитинстві скрадалися до гнізда пильного ворона). Шотландець посувався непомітно вперед, поки не почув досить чітко голосів тих, за якими стежив, хоч і не міг добрати слів. Він зупинився під плакучою вербою, яка майже торкалася гіллям води, і, вхопившися за гілку, з усією спритністю, моторністю й силою, на які тільки був здатен, підтягся на дерево й сів між густим гіллям, що зовсім сховало його.
Звідси він побачив, що чоловік, з яким тепер розмовляв Хайреддін, також належав до циганського племені, і, — на превелике розчарування, впевнився, що хоч би як наблизився до них, не зрозуміє зовсім невідомої йому мови. Вони часто сміялися, і Хайреддін підскочив кілька разів, показуючи, ніби він бігав туди й сюди, потім поплескав себе по плечу рукою. З цього Дорвард зрозумів, що він розповідає товаришеві про те, як його побили, перш ніж він утік з монастиря.
Раптом знову почувся тихий свист, у відповідь на який Хайреддін тихо засурмив у свій ріг. Одразу після цього з'явився високий, ставний, подібний до солдата чоловік, що був цілковитою протилежністю до маленьких немічних циган. На солдатові була широка перев'язь через плече, яка підтримувала меч; штани з багатьма прорізами й пишними різноколірними шовковими або шовкового газу буфами були прив'язані не менш як сотнею всяких стрічечок до вузької куртки з буйволячої шкури, на правому рукаві якої була нашита срібна кабаняча голова — герб його начальника. Маленька шапочка, хвацько зсунута набакир, ледве прикривала кучеряве волосся, що, облямовуючи широке обличчя, спускалося до густої бороди завдовжки близько чотирьох дюймів. У руці він тримав довгий спис. З його обмундирування і зброї можна було догадатися, що це один з тих німецьких авантюристів, які були відомі під назвою ландокнехтів (по-нашому списників) і складали за тих часів значну частину піхоти. Ці наймити були звичайно жорстокими й хижими солдатами. Серед них ходив переказ про одного ландскнехта, якого відмовилися взяти до раю через його пороки, а до пекла — через бурхливу, бунтівну, неприборкану вдачу; вони поводились мужньо, не шукаючи собі першого й не уникаючи другого.
