Білий попіл

— І ти — його заспокоїш! — прокричала вона, і натовп піднесено завив.

Сотник одійшов і став у першому колі глядачів. Господарі важковозів, не застосовуючи поки що батогів, розвели коней так, щоб повіддя натягнулося, випрямивши мені руки та ноги. Я відчув перший біль у плечах та міжніжжі.

На площі знову запала тиша.

І ось тоді мені стало страшно. Напевно, до цієї миті я просто не вірив у те, що коїться. Аж раптом збагнув, що зараз мене почнуть убивати. І не просто вбивати, а розривати на частини… Я намагався опанувати себе, та страх позбавив мене волі. Серце калатало в божевільнім ритмі. Відчай буквально затопив мене зсередини. Захотілося плакати. А потім я згадав, що зараз на площі моя мати і все це відбувається в неї на очах… Ця думка добила мене, і по щоках покотилися сльози. Десь глибоко в душі я ненавидів себе за те, що не міг стриматися. Але страх — тваринний страх — був стократ сильніший за всі інші відчуття.

Я закинув голову й побачив двох погоничів, які наготували вже свої нагаї.

Господи, убий мене швидко.

Батоги зметнулися одночасно й розірвали вранішнє повітря різкими, як залпи, вилясками.

Коні ступили вперед. Пекельний біль прохромив мене. Він починався від зап’ясть і гомілок, а закінчувався в хребті, він викручував, розламував кожен суглоб. Я закричав, жадаючи тільки одного: вмерти цієї ж миті. Я чекав і чекав, коли ж настане смерть, та вона десь забарилася, а біль — не вщухав ані на йоту. Щось клацнуло в лівому плечі, і біль там посилився десятикратно, показавши мені, що я поки й не уявляю, як далеко можуть сягати його межі. Я мимоволі заверещав і зірвав голос. Раптом натяг ослабнув і біль трохи стишився. Знову закинувши голову, я побачив, що мої кати плескають коней по спинах, заспокоюють…

Невже навіть таку жахливу страдницьку смерть вони вважають залегкою для мене?! Сумнівів не лишилося: вони мають намір щонайдовше розтягнути муки. Ось чому батоги тільки ляснули в повітрі, а не огріли тварин по спинах…

Хтось вихлюпнув мені в лице відро води, й кати знову розправили батоги, приготувавшись…

Я дихав так часто, як, певно, ніколи в житті. Найганебнішим чином мені закортіло негайно спорожнити кишечник. Я застиг, намагаючись вгамувати цей потяг, щоб зберегти бодай дещицю гідності. А втім, розумів, що варто болю вернутися, й це неминуче станеться…

— Стійте! — пролунав чийсь владний голос.

Я не міг бачити, хто це сказав, та голос його, безумовно, десь уже чув. Люд на площі здивовано зашумів.

— Придержіть-но коней, панове! Шкода буде пристрелити таких красенів!

І тут я впізнав голос. Король грабіжників із київських нетрищ — Лисиця! Навряд чи він приїхав рятувати мене (з огляду на те, що я спалив його лігво), та в моєму становищі навіть кінець світу означав би тільки зміни на краще.

— Хто ви такі?! — прогарчав сотник.

— Можна сказати, ваші однодумці. Вороги вашого ворога. Хіба це не найкраще підґрунтя для дружби?!

Я, нарешті, побачив Лисицю. Він прокладав собі дорогу через натовп верхи на високому стрункому коню — рудому, як і його власна шевелюра. Позаду нього їхав Німий. Я покрутив головою й помітив, що зусібіч на площу в’їжджає не менш як півтора десятка бандитів.