Білий попіл

Сотник бився, як лев. Я навіть здивувався, що в його літах (та ще й з пораненою рукою!) можна так довго протистояти нападникам. Німий подав знак усім іншим, і ті кинулися на мене, намірившись зайти з різних боків. Я збагнув, що він сподівається самотужки подолати сотника, або ж принаймні протриматися, доки його друзі покладуть мене. І такий шанс у них був… Варто їм лише скоротити відстань бодай до двох метрів, і мій батіг стане жалюгідною мотузкою. Якби ж хоч нога не була вивихнута!

Я намагався завдавати якнайнесподіваніших ударів. Мені вдалося дістати кожного з них щонайменше по разу, та, не зважаючи на біль, батіг їх не спинив. Ще трохи, і мене обійдуть з двох боків, і одночасна атака означатиме мою неминучу загибель… Хіба що сотник зарубає Німого і прийде на поміч… Але ні! Я побачив, що все навпаки: Німий загнав сотника в глуху оборону.

І тут я придумав!

Я завдав трьох ударів поспіль по тому, хто намагався обійти мене праворуч, змусивши його затулити обличчя й позадкувати. Той, що ліворуч, миттєво кинувся в атаку, та я був готовий: кінчик батога поцілив йому у вухо й геть-чисто відтяв його! Чоловік одсахнувся й завив, як вуличний пес. Жодних сумнівів, що за кілька секунд вони наважаться на реванш, та цього часу достатньо! Намагаючись не зважати на біль у нозі, швидко ступив кілька кроків, опинившись за спиною Німого, й замахнувся батогом. Тільки б влучити!

У мене була одна спроба… Я завдав удару так швидко, як тільки міг.

Кінчик гарапника, просвистівши в повітрі, розпанахав Німому сорочку від шиї до пояса. Удар був для нього цілковитою несподіванкою, тож Німий смикнувся, рефлекторно обертаючись. На мить він випустив сотника з виду. Той одразу з цього скористався, і його шабля миттєво полоснула Німого по шиї.

З тихим хрипом бандит повалився на бруківку.

Його приятелі розгубилися. Їхнього секундного сум’яття вистачило, щоб черговим ударом батога вибити одному з них око. Другий сам кинув шаблю й заволав про пощаду.

Бій скінчився.

Майдан був усіяний мертвими та пораненими. Здебільшого тими, хто постраждав під час перестрілки. З усіх бандитів вижило тільки четверо.

Скільки ж часу минуло, відколи сотник застрелив Лисицю? Насправді — навряд чи більш як п’ять хвилин…

Сотник тяжко дихав, зігнувшись майже навпіл. Він витримав цей бій з великою честю, але тепер сили покинули його.

Я всадовив на землю вцілілих посіпак Лисиці й не зводив із них очей.

— Потрібна допомога? — запитав я сотника.

Він похитав головою. Говорити йому ще було тяжко.

— Чому ти не втікаєш? — запитав він, щойно віддихався.

— Бо я не вбивав вашу дочку.

Він підійшов до мене й поглянув так, ніби вперше бачив.

— Я б не вистояв проти чотирьох, — сказав він, розгублено оглянувши поле бою.