Білий попіл

— Скільки часу минуло? — запитав я в мами пошепки. — Невже година?

— Може, — непевно прошепотіла вона.

У місячнім світлі коляску було добре видно, та розібрати, чи є хто всередині, було неможливо. Поруч — нікого. Тиша. Коні спокійно стригли вухами.

— Щось не так, — сказав я мамі на вухо. — Стійте тут.

Вона налякано вчепилась за мою руку і так само тихо мовила:

— Не пущу!

Я легенько прибрав її руку.

— Тільки гляну… Я обережно.

Дуже тихо, вздовж чагарів, я пройшов узбіччям до перехрестя. До коляски лишалося метрів десять. Присів і знову оглянув екіпаж. Копита обох коней, запряжених у коляску, були обмотані ганчірками, як і планував Котелок! Та все ж таки — щось було не так.

Я обернувся, щоб поглянути, як там мама. Вона стояла, схилившись на невеличке деревце, і помітити її з дороги було нелегко.

Тоді я знову оглянув коляску й ретельно роззирнувся довкруг. І тут завважив трохи далі на дорозі, у напрямку маєтку, якийсь темний предмет… На мить мені здалося, що це кіт чи, може, їжак. Та предмет був геть нерухомий. Я придивився. Не розібрати… Але те, що він отак лежав посеред дороги, — було дивно… Я сторожко ступив кілька кроків до розстані, не зводячи з того предмета очей. Потім іще кілька… І нарешті розгледів. Це був Олесів капелюх! Я здригнувся й мерщій повернув назад…

Мами біля деревця не було.

Я напружено вслухався в навколишню тишу. Трохи пройшов у бік кладовища й тихо гукнув:

— Мамо…

Тиша. Озираюся. Нікого. Вертаюся до деревця, біля якого її покинув. Намагаюся щось роздивитися в темних кущах та між деревами, але місячне сяйво, що чудово освітлювало дорогу, перетворило ліс на пласку чорну стіну. Мами немає.

Тепер і віслюк би зрозумів, що я в пастці. Навряд чи був сенс тікати, навіть якби я наважився кинути маму напризволяще… Озирнувшись, я підняв руки, щоб їх було добре видно здаля, і пішов до коляски.

Поруч з екіпажем, як і досі, жодної душі. Я підходжу до смирних коней і обертаюся з піднятими над головою руками.

— Відпустіть її! — кажу голосно. — Хоч би хто ви були, — вам потрібен я!

— Поклади зброю на землю!

Голос пролунав просто в мене за спиною. Обернувся. У тіні під піднятим верхом коляски щось заворушилося, і в срібному світлі постав, підвівшись із сидіння, сотник Засуха з пістолем у руці.

— Зброї в мене, правду кажучи, не густо… — я жбурнув на дорогу батіг і розстібнув камзол, — аби показати, що не ховаю нічого за пазухою.

Сотник коротко свиснув. З кущів при дорозі показалися якісь люди. Один з них був здоровенний, — я відразу впізнав камердинера Теслю. Він тримав Настю, притиснувши ліктем її шию. В іншій його руці був ніж. На дорозі, з боку кладовища, я побачив маму — її вели двоє. Котелка виштовхав на дорогу вусатий єгер, приставивши йому до спини пістоль.

— Дорого нам обійшлося твоє розслідування, — сказав сотник. — Стількох людей тут споконвіку не вбивали.

— Це вони — вбивці! — я вказав рукою на камердинера та єгеря. — Вони зарізали шинкаря, через них зірвалися з кручі Марко та Семен! І вони ж таки намагалися вбити й мене!