Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Перелізли ми ворота. Підійшли до ватри. Смалять кабана. Червоноармійці навколо стоять і радять, де ще треба підсмалити, цілком зайняті своєю роботою. Постояли, послухали, їм не заважаємо. Робимо кожен своє. Навпроти ватри вхід до будинку, до якого входило і виходило багато червоноармійців. Хоч і ніч, а такий рух. Праворуч ген у пітьмі — двір, заставлений військовими возами. Завернули за ріг, [бачимо] другі ворота у двір. Вартовий з рушницею — на воротах, проходить отвір воріт то сюди, то туди.
Як на ніч, побачили ніби досить, та й почули — в будинку гуло як у вулику.
Коли поверталися від других воріт, на Терешка хтось налетів, вилаявши його:
— Чого тут плентаєшся під ногами?
А Терешко, малий як пацан, на те відповів сердито:
— А тобі повилазило? Не бачиш?!
І те "не бачиш" сказав так, ніби йому було шкода, що большевик не бачить нас і що йому повилазило.
Ми ходили по дворі на віддалі один від одного, тільки переглядувалися та говорили на мигах. Уже дорогою до своїх перевіряли, хто що побачив і почув, — була повна згода.
А головне, вартовий на воротях — один, а решта тішиться смаленим кабаном. У "вулик" не заглядали — гуде спокійно. Вікна будинку сильно освітлені. З двору високо до вікон і всередину не видно.
Терешко випросив собі, що вартового "зніме" він. Я не заперечував, бо то був його фах. Ланцюжком попід вікна, але вже з боку майдану, здається мені, що то був майдан, підійшли ми до воріт.
Терешко почекав, поки вартовий підійде до нього… І вже не пішов він назад.
Тут до воріт під'їжджає підвода. Червоноармієць, що був на возі з рушницею, тихо "пішов" не своїми ногами до знятого вартового біля воріт. А другий, без рушниці, виявився полоненим козаком, взявся допомагати складати те, що було на возі: вже засмаленого кабана, бочку самогону і якусь їжу.
Оддали ми нашому козакові обидві рушниці та й казали бігти чимдужче до своїх, бо він казав, що є ще полонені. А решту, мовляв, зараз зрозумієш.
Гасло до бою подали передні, від воріт із майдану. І вжили, хто що міг зручніше: передні відкрили вогонь від воріт до двору — миготіли тіні до возів; ті, що попід вікнами, кидали гранати до касарень; ті, що лишилися на місці, через залізні ворота кропили з кулеметів двір і другий бік будинку.
Касарні наші… Але що в них по гранатах?
Напевно, большевики готувалися до свого якогось свята. Бо, крім кабанів і горілки, було ще в касарнях багато печива, багато всяких солодких хрунделиків. З касарень забрали ми всі печатки і папери — вони інколи ставали дуже у пригоді (це розказували, я там не був).
Навколо виставлено нашу варту- охорона від несподіванки. І от на одну таку варту налетів на коні, мабуть, якийсь їхній комісар-начальство з лайкою:
— Что за безобразіє! — сварив.
Ясно, взяв наших за своїх.
Зсадили його з коника, а в полон у таких випадках не беруть.
Витрусили в нього дуже дорогий портсигар з барельєфом "Ранок у лісі" з відомого образу [художника] Шишкіна.
Тягав Ванька, потягли і Ваньку.
Декілька днів швидких переходів із малими спочинками наблизили нас до Вознесенського й відірвали від большевиків, що наступали були нам на п'яти. Казали, що ми виграли один день для операцій під Вознесенським.
Загально ми знали дуже багато: що піхота без набоїв, гармашам нічим стріляти, а в нас і набоїв не було, коні і всі ми перетомлені, що позаду на нас насідають червоні, а перед нами наїжена, добре озброєна залога міста. І знали також, що у Вознесенському повно всілякого військового майна.
Все зводилося до одного — знести вознесенську перешкоду або загинути. І не одному там комусь чи якійсь частині, а всій нашій армії.
Усі це знали, [хоч] про це ніхто не говорив.
І був останній наказ. Два параграфи з нього запам'ятав. Казали, що на світанку наші гармати випустять на ворога свої останні набої і після цього гасла все піде вперед. А за цим — запевнення про цілковиту перемогу над ворогом.
Далі: хто не встигне переправитися через Буг сьогодні, має пробиватися нижче через річку десь 15–20 верст, а там, із другого боку, ті, що встигнуть пробитися, чекатимуть. Перше всім подобалося, а ось оте друге, можливість нашого "розрізання", встромило мені кілочок неповної віри в перемогу — і це мені псувало настрій.
А от ми вже й під самісіньким Вознесенським. Полк став у балці. З тої балки Вознесенського не видно.
Сотник наказав, щоб усі склали набої на купу, — бідно!