Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: ГО Форум видавців
- ISBN: 966-537-135-5
- Переводчик: Тарас Возняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою». Краткое содержание книги:
Ця книжка — незвичайна. І не тільки тому, що представлено у ній новели нашого земляка із Дрогобича Бруно Шульца, блискучого письменника-новеліста рівня Франца Кафки, Стефана Цвейга чи Антона Чехова. Ця збірка новел — своєрідна перекладацька лабораторія, в якій у чарівних колбах і ретортах українських алхіміків художнього перекладу, золотом горить-переливається, відтворюючись у своїй первозданній красі, магічне слово майстра.
Перекладати Шульца непросто.
Передовсім тому, що він письменник, який у короткій художній формі намагався втілити універсум — витворити власний світ із безліччю лише на перший погляд малозначущих, а насправді тонких і символічних деталей, нюансів, алюзій і натяків, іноді навіть просто багатозначного замовчування, істинну суть яких мав би відчути й розшифрувати читач. Процес дешифрування Шульцового тексту — таїна на межі містики, бо ж кожне слово письменника може нести якийсь несподіваний відтінок значення, символ, натяк, без котрих філігранні, ажурні конструкції його художнього світу деформуються й загрозливо тріщать.
Не дивно. Адже й сам письменник, даючи відповідь на анкету про таємниці письменницької творчості, у «Wiadomościah Literackich» навесні 1939 року писав: «Сьогодні мене приваблюють усе більше невиражальні теми. Парадокс, в напруженні між їх невиражальністю та мізерністю й універсальною претензією, бажанням репрезентувати все є найсильнішим творчим стимулом.» (Цит. за Panas Władysław. Księga blasku: Traktat o Kabale w prozie Brunona Szulca — Lublin, 1997. — s. 10).
Отож, парадоксальність, незрима межа між величчю тексту та загрозою його руйнації, своєрідна космогонія й есхатологія, іноді відкритого, а іноді завуальованого змісту, специфічна манера викладу, тонкі, на ментальному рівні, відтінки значень і символів, специфічна ритмомелодика — це не повний перелік тих «підводних рифів», котрі уявляються на шляху кожного, хто перекладає Бруно Шульца.
Для цих текстів замало добре знати мову. Перекладач мусить бути іще й філософом і психологом, ерудованим читачем, і навіть тонким знавцем галицьких реалій і специфіки побуту єврейських родин…
Тим-то щоразу, коли заходить мова про переклад Бруно Шульца, говоримо про якесь нове — більшою чи меншою мірою — наближення до оригіналу як воістину феноменальної Речі-У-Собі…
Упорядники цієї книжки вирішили зробити цілком логічний видавничий експеримент.
Надаємо можливість кожному із наших перекладачів Шульца наблизитися до феномену його тексту і гостимо у нашій «перекладацькій лабораторії» автора уже апробованої книжки перекладів «Цинамонових крамниць» і «Санаторію Під Клепсидрою» Андрія Шкраб'юка, філософів і культурологів Тараса Возняка та Миколу Яковину, письменника Івана Гнатюка, історика й журналіста Андрія Павлишина. Кожен — оригінальний мислитель із своїм світобаченням, ідеалами, уподобаннями і… своїм прочитанням Бруно Шульца. Оригінал Шульцового «Санаторію Під Клепсидрою» теж подаємо у цій книжці — аби читач, котрий володіє польською мовою, і сам мав нагоду зануритися у світ фантазій дрогобицького майстра слова, світ непізнаваного — магічний світ Бруно Шульца.
Григорій ЧОПИК,
вчений секретар Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, перекладач
* * *
Назва оригіналу:
Bruno Schulz. Sklepy Cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą
Трохи підтримував мені компанію мовчазний замислений чоловік у подертому залізничному мундирі. Притискав хустку до підпухлого зболілого обличчя. Потім і він щезнув десь, непомітно зійшов на котрійсь зупинці. Тільки й зосталося по ньому — втиснене в соломі місце та знівечена чорна валізка, яку забув.
Хитаючись, я брів у соломі та покидьках крізь усі вагони. Гойдалися на протягах навстіж відкриті двері купе. Ніде жодного пасажира. Нарешті стрів кондуктора у чорній уніформі цієї залізничної лінії. Він завивав грубою хусткою шию, пакував свої манатки, ліхтарі, службову книжку.
— Доїжджаємо, пане, — мовив, глянувши на мене зовсім безбарвними очима. Потяг поволі, без сапання і стукоту, спинявся, немов з останнім подихом пари з нього виходило життя. Стали. Тиша і пустка, ніяких станційних будівель. Кондуктор, сходячи, показав, у якому напрямі санаторій. З валізою у руці я пішов вузьким білим гостинцем, що ховався у темній гущавині парку. Краєвид зацікавив мене. Дорога, якою я ступав, здіймалася на узгір'я, звідки проглядався увесь виднокіл. День був зовсім сірий, без акцентів. І, може, під впливом важкої й безбарвної атмосфери так виразно темнів великий амфітеатр горизонту з розлогим лісовим пейзажем, кулісами з чимдалі сіріших пасом та верств лісу, які спливали обабіч пологими схилами. Темний величний пейзаж, здавалося, ледь помітно плив сам у собі, пересувався, як сповнене прихованого руху хмарне і розбурхане небо. М'які паси й лямівки лісів шуміли, і шум наростав, як морський приплив, що непомітно наближається до суходолу. Біла серед темної динаміки лісу дорога, здіймаючись угору, вилася, мов мелодія, низкою широких акордів, стискувана потужними музичними масами, які її врешті поглинали. Я відчахнув з придорожнього дерева галузку. Зелень листків була дуже темна, аж чорна. Якась дивно насичена чорнота, глибока і благодійна, як сон, повний сили й наснаги. І всі сірі відтінки краєвиду були похідними цієї єдиної барви. Такого кольору набуває інколи у нас краєвид у просякле дощами, похмуре літнє смеркання. Така ж глибока і спокійна відчуженість, така ж збайдужіла й остаточна заціпенілість, що вже не потребує потіхи барв.
У лісі було темно, як поночі. Я ступав навмання тихою глицею. Коли дерева порідшали, під ногами у мене задудніли колоди мосту. На його другому кінці серед чорноти дерев мріли сірі багатовіконні стіни готелю, рекламованого як санаторій. Подвійні скляні двері входу були відчинені. Входилося в них просто з містка, охопленого обабіч хиткими балюстрадами з березових жердок. У коридорі панували півсутінь та урочиста тиша. Я почав посуватися навшпиньки від дверей до дверей, читаючи у темряві виписані над ними номери. На повороті нарешті спіткав покоївку. Вибігла з покою, мов вирвалася з чиїхось нахабних рук, задихана і збуджена. Ледве розуміла, що я до неї говорив. Мусив повторити. Безпорадно крутилася.
— Чи ви мою депешу отримали?
Розвела руками, її погляд помандрував убік. Чекала тільки нагоди кинутись до напіводчинених дверей, на які косувала очима.
— Я приїхав здалеку, я замовив покій телеграфом, — сказав я дещо роздратовано. — До кого мені звернутися?
Не знала.
— Може, зайдіть, пане, до ресторану, — плуталась. — Зараз усі сплять. Коли лікар устане, покличу вас.
— Сплять? Але ж день, до ночі ще далеко…
— У нас завжди сплять. Хіба не знаєте? — Звела на мене зацікавлений погляд. — Зрештою, тут і не буває ночі, — додала кокетливо. Вже не збиралася утікати, вертілася, торсаючи пальцями мереживо фартушка.
Лишив її. Увійшов до напівтемного ресторану. Столики, великий буфет на цілу стіну. По тривалій перерві я знову відчув апетит, утішившись самим видом тістечок і тортів, якими щедро були заставлені буфетні полиці. Поклав валізку на один столик, решта стояли порожні. Ляснув долонями. Ніхто не озвався. Я заглянув до сусідньої зали, більшої та світлішої. Широким вікном чи лоджією вона відкривалась на знайомий уже пейзаж, що в обрамленні ніші поставав із глибоким смутком і самозреченням, як жалобне memento. На скатерках столів виднілися рештки недавнього частування, відкорковані пляшки, недопиті чарки. Де-не-де лежали ще чайові, не підібрані челяддю. Я повернувся до буфета, придивляючись до здоби та паштетів. Виглядали дуже смаковито. Я задумався, чи випадає самому обслужитись. Відчув приплив незвичної зажерливості. Особливо один ґатунок пісочного печива з яблучним мармеладом нагонив мені оскому. Я вже збирався підхопити одне тістечко срібною лопаткою, коли відчув когось позад себе. Покоївка тихо ввійшла у м'яких пантофлях і торкнулася пальцями мого плеча.