Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
- Він же нас врятував!
- Не будь слинтяєм, Зубе. Краще допоможи.
- Ні, залиш їх, бо вдарю!
- Ти проти мене, телепню! Марно я тебе взяв у це діло.
Адмірал силкувався сам зіштовхнути зв’язаного дільничного в баговиння. Зуб схватив за руку, кульгавого бандита, а другою заїхав Адміралу в пику. Той відлетів, як м’яч і розтягнувся у липкій грязюці.
Холодна вода швидко освіжила Адмірала, він підвівся і кинувся на Зуба.
Між бандитами, знову зав’язалась бійка.
І тільки сплески води розлітались по тихій болотній гладі.
Коли Адмірал зрозумів, що втрачає перевагу в рукопашному двобої, він вихопив із-за пояса роздертих штанів пістолет і направив його на колишнього «дружбана». Натиснув на спуск, та мокра зброя дала осічку.
- Ану, кидай зброю! Руки за голову!
Бандити так захопилися бійкою, що не помітили, як із суходолу по болоті до них уже давно наближався гурт озброєних людей. Адмірал опустив пістолета і підняв руки.
Двоє поліцейських, декілька місцевих і нацгвардійці оточили злочинців.
Капітан звільнив руки Максиму від мотузок. Сільський шериф допоміг розв’язати Ольгу.
- Живий, чортяка! Чому не дочекався підкріплення? – Капітан Трубач тряс і тиснув руку Максиму.
- Час не чекав. Я повинен був знайти дітей і врятувати від цих громил. На жаль, ми знайшли тільки Миколку, та й то він зник, поки ми відбивалися від «чорної каратисти».
- Діти знайдені, монах Терентій, з яким Оля була біля гробниці, підказав де нам їх шукати. Ще й дід Охрім зголосився показати криївку.
Вони преспокійно спали в покинутому схроні. Правда підземелля, про які розповідав нам монах затоплені.
- Звідки ж ви дізналися, що я вирушив на пошуки дітей?
- Пані Калина, дала нам знати. Вона ж, і викликала рятувальників, і розповіла про напад на тебе в своєму обійсті. А де ж твій помічник?
- Я дуже помилився в цій людині. Він очолював цю банду «чорних копачів », з ними ще була завідувач архіву. Віктор збожеволів від жадоби й, можливо, відкрив шлюзи, через які затоплено підземелля. Певно й сам загинув, а чорна архіваріуска впала в шахту. А цих двох, я з Олею витяг, на свою голову, та вони замало нас не потопили. На совісті цієї банди, пограбування могили, крадіжка з монастирської бібліотеки й архіву цінних документів, ще вони вбили Професора.
- Ні, Професор як раз живий, ми знайшли його серед болота. Він, здається, трохи поїхав із глузду; не знав де знаходиться і все торочив про кінець світу, підземне місто і про Чорних саламандр. Ще признався у своїй крадіжці документів із архіву, правда обіцяв усе повернути і реставрувати. Ми відправили його з лікарем до медчастини.
Зуб, який краєм вуха почув щось про вбивство, вирвався й підбіг до дільничного.
- Це все він! Я не хотів нікого вбивати! - він тикнув пальцем в розбите обличчя Адмірала. – Він хотів цих двох убити і мене хотів. Я все розповім, «громадянине начальнику»! Це все він, він і Шеф. Я розкаююся, я все розповім!
- Заберіть їх у відділок! Там усе й розповіси. – скомандував капітан Трубач.
Через болото навпрямки ішов всюдихід, на ньому сиділи військові, а із відкритого верху машини визирали голови чотирьох дітей. Здалеку Максим впізнав дві вигорілі на сонці чуприни. Біле і руде волосся виблискувало на сонці.
Епілог. Курноса Ванга
Сонячне проміння пробилося крізь росисту осоку й подало на порослі мохом колоди. Комарі пискливо кружляли над вухом Василька. Він підняв голову й ляснув себе по носі. Від почутого звуку заворушилися й інші соньки. Вони смачно потягувалися й позіхали. Василько підвів голову й оглянув сплячу братію. Біля нього, вткнувши голову в куртку, сопів рудоголовий Миколка. У кутку, біля стіни, згорнувшись клубочком і притулившись до Мишка, дрімала Надійка. Василько протер очі, струснув головою, щоб повністю прогнати сон. Він потягнувся й поліз до виходу. Чого вони залізли в цю схованку, він не міг пригадати. Пам’ятав, що зібралися порибалити на Чорне озеро й більше нічого. Вибравшись з криївки на верх, хлопець всівся на холодній росяній траві й підставив своє лице під вранішнє сонце.
Погода мала бути чудова, сонечко уже підбилося над верхівкою далекого лісу.
- Осьдечки вони! Я ж казав, що мабуть криївку знайшли й заночували.
Перед Васильком, як із під землі, виріс дід Охрім. Позад нього стояла ще ціла ватага односельців і військових у захисній уніформі.
- Сину, як ти нас налякав!
Мама схопила хлопця й стала цілувати. Сльози текли по її щоках.