Примари Пустомитського болота

- Рятуйте! – Відкрив рота, одоробало. Згорток випав у нього із рота, як у ворони сир, і під вагою коштовностей зник у безодні.

- Чого репетуєш, дурню? Де золото?

- Воно випало!

Адмірал кинувся до Зуба рятувати скарб. Він спробував схватити пропажу, та тільки зашкодив собі. Тепер бандити дерлися один на одного й повільно спускались слідом за золотом Царя.

Підбіг Максим і нагнув тендітну берізку, що росла не далеко від трясовиння. Та цього було замало, ніхто із бандитів не зумів вхопитися за рятівного вершка.

Зуб дістався рукою гілок, але таку тушу, та ще обліплену грязюкою тонкі гілки не витримали. У велетня в руці залишилась тільки жменя листу. Коли підбігла Оля з болота стирчали лише дві голови. Вона здогадалася захопити шнурок, який перед тим зняла з громил. Максим вхопився рукою за деревце й кинув мотузку. Для Олі і Максима коштувало над зусиль, щоб повитягати бандюг на тверде.

- Уже вдруге, ми витягаємо з того світу, цих бандюг. Чи не забагато клопоту з ними? – дорікав Олі сільський шериф,  витираючи піт, що котився градом. – Щось, я не чекаю від них подяки.

Обмазані, як чорти, багнюкою,  двоє харцизників сиділи похнюплені й змивали болотною водою залишки бруду з облич .

- Зубе, якщо ці двоє нас здадуть, нам – тюряга. - Прошепотів старший. -  Коли підійде той «мент» накидайся і в’яжи, з дівкою я сам впораюся.  

- Адмірале, вони ж нас витягли. Так не чесно.

- Патякай мені! Через тебе золото втопили. Але, зараз, я не піду добровільно до в’язниці.

Зуб схилив обмащену грязюкою голову, до них підходив Максим.

- Ну досить сидіти. Скупалися, тепер пора в дорогу. Он уже добряче розвидніло. Скоро і сонце підійметься.

Над болотом із сторони темного лісу, зарожевіло. Рожевим перламутром заграли ріденькі хмари, як балерини в танку завмерли перед першим акордом, вишикувавшись в своїх граціозних па. Небо зблиснуло ніжно-рожевим світлом. Розступилося і над краєм темного, далекого лісу з’явився краєчок, викупаного в росі червоного диска. Сонце було чисте, новонароджене і з собою народжувало новий літній день. Максим мимоволі замилувався красою. Скільки в житті він не зустрічав ранків, жоден не був схожий на інші, та цей був просто особливий. День не народжувався - а просто воскресав.

   Мить втрати пильності - й Максим уже лежав серед багнюки. Адмірал кинувся хлопцеві в ноги й повалив його на землю. Похнюплений Зуб допомагав крутити й в’язати руки.

Адмірал звільнив кобуру дільничного від зброї й засунув собі за пояс. Оля кинулася боронити дільничного, та тільки подерла здорованя. Вони зв’язали й дівчину.

- Тепер, кинемо обох в трясовину і всьому кінець.

Адмірал потяг Максима до скаламученої води, де тільки-но борсався сам.

- Адмірале, залишимо їх і підемо.

- Не треба мені свідків. Він нас вистежив, потім подасть в розшук.