Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
- Васильку, ти ж світиш не тією стороною, Ій же тебе просив, тоншою в небо! - вигукнув Миколка, коли глянув, як тримає прилад його товариш.
- Справді, як це я не звернув уваги? – Василько повернув свого «ліхтарика» і кілька разів натисну на кнопку. Куля зразу ж, ніби зрадівши, стала повільно плисти до дітей.
Враз зверху над болотом зблиснуло і засяяло голубим світлом; космічний об’єкт зупинився, прямо над головами дітей. Він ніби приклеївся над верхівкою берізки, було враження що це жива істота і вона придивляється до дітей. Потім куля спустилася ще нижче, відплила в бік і зупинилася в метрі над землею. Тепер вона розтягнулася й стала схожа на здоровенну миску, яку перевернули догори дригом; в її днищі відчинився люк і звідти спустилася освітлена драбина. На ній спочатку з’явилися ноги обтягнуті легким сріблястим скафандром, а далі й весь космонавт. Прибулець був ростом з Мишка, такий же плечистий і міцний, його навіть можна було б прийняти за перевдягненого хлопчака, якби не довгий, пружний хвіст. Він стрибнув з драбини й направився до дітей.
- « Земляни звідки у вас персональний шукач Ія? Судячи з повідомлення, яке залишив Ій на своєму шукачі, ви його друзі й знаєте де «Камінь?»» - пролунало у вухах дітей.
- Ій залишився… там було таке… там поганий дядько намагався нас убити, стліляв у Ія пломенем. Ій поланений… Вони залишилися там… - Надійка, не перестаючи торохтіти, махнула в сторону болота.
- Ій дав нам свого шукача, щоб ми змогли вас попередити. Чорний саламандр заблокував портал - двері в які ви мали приземлитися. А «Камінь» залишився там, на столі біля великого комп’ютера. Ійчик мав його розблокувати й разом із Професором принести сюди, – сказав Василько, відчуваючи свою значимість від того, що саме йому, Ій дав шукача.
- « Покажіть де знаходиться, той комп’ютер, бо на наш борт звідти ніяких сигналів не надходить.»
Василько оглянувся. В місячному сяйві, серед осоки відбивалося водяне плесо, а позаду темніли десятки зарослих острівків.
- «Ага легко тобі сказати», - подумалося йому.
– Чомусь вночі, всі острівки однакові. Може дочекаємося ранку? – винувато вимовив хлопець.
- «Немає в нас часу до ранку, залазьте в корабель! З висоти ми, напевне, знайдемо те місце.» - Космонавт, швидко пішов до свого мерехтливого об’єкта.
- Ми що, вмістимося всі у цій мис.., тобто літаючому об’єкті? – скептично запитав Мишко.
Невисокий космонавт тільки посміхнувся й прошмигнув у середину. Діти боязко полізли по драбинці. Першим подряпався в гору Мишко. Надійку підсадив Василько, а Миколка, з неохотою подерся останнім.
В кабіні зорельота було не так й тісно, як здавалося знадвору, попід стінами стояли зручні крісла, кабіна пілота була під стелею, а одну стіну займав велетенський ілюмінатор. Через нього болото проглядалося як у день. Василько зразу ж впізнав островок, де вони, вперше з Миколкою, побачили те злощасне вогнище на болоті. Проте, де була підземна кімната, звідки вони прибігли й де був той люк, з якого вилізли, йому було невтямки.
- Може, якби із висоти глянути? – не вспів Василько це вимовити, як їх понесло вгору й підняло високо над болотом. Звідси, з висоти пташиного польоту, було видно: і село, і ліс; а вже болото тяглося, то десь аж за обрій. Надійка злякано притулилася до Василька:
- А ми звідси не впадемо?
- Це ж техніка, не дрейф, – заспокоїв її Миколка. Він почувався справжнісіньким космонавтом.
- Чуєте, шукач Ія задзижчав? Ніби джміль у склянці. – Василько нагнувся над приладом, там мерехтіли вогники.
- «Шукач налаштований на хвилю, яку випромінює енергетичний кристал. Значить «Камінь» уже на поверхні. Ми ідемо на зниження,» - пролунало у вухах дітей. Сріблястий космонавт тільки махнув лапкою із своєї кабінки й вони почали спускатися. Через ілюмінатор було видно, що земля наближається із катастрофічною швидкістю, але ніякого переляку чи перевантаження, діти не відчули навіть тоді, коли апарат різко зупинився й завис у повітрі. Через ілюмінатор вони бачили, як болотом бреде одна-однісінька людина. Високий чоловік йшов баговинням навмання не минаючи мокроти й, в розпачі, вертів головою, ніби когось шукаючи. Зображення на ілюмінаторі приблизилося й діти впізнали бороданя.
- Це наш Плофесор! Але де ж Ійчик? - вигукнула Надійка.
- « В нас сувора заборона вступати в контакт з дорослими землянами. Звичайно, крім екстремальних випадків, але думаю, це саме той випадок?» - хвостатий космонавт поділився із дітьми своїми ваганнями.