Тореадори з Васюкiвки

В клубi нiчим було дихати вiд родичiв.

Ми з Явою сидiли у першому ряду в бiлих сорочках i новеньких рипучих черевиках поруч iз головою колгоспу Iваном Iвановичем Шапкою i завклубом Андрiєм Кекалом. На афiшi, яка вже три днi висiла на дверях клубу, величезними лiтерами було написано, що пiсля перегляду буде «зустрiч з учасниками картини…» Андрiй Кекало вважав це за «пункт номер один» у планi культроботи на травень мiсяць. Ми три днi не грали у футбола, — писали конспект зустрiчi i хвилювалися.

I от почало крутитися кiно. Ми витягли вперед шиї i завмерли.

Кiно крутилося.

Уже прокрутилося пiвкартини.

Нас не було…

I раптом ми з жахом побачили, що знайомого нам жандарма Олега Iвановича, «нашого жандарма», на смерть убили революцiйнi маси. Ми похололи… Як же це так? Як же вiн, мертвий, буде затримувати Артема на кладцi? I як же тепер буде з нами?

Судомливо вчепившись руками в стiльцi, ми дивилися на екран. Ми ще розраховували на диво — що жандарм оживе (чого тiльки не буває в кiно!) Але дива не сталося. Жандарм не ожив. Не було у фiльмi нi рiчки, нi кладки, нi — бемц! беркиць! шубовсть! — нi революцiйне настроєних дiтей бiднякiв… Не було того епiзода, в якому ми знiмалися… Не було зовсiм…

I коли в залi нарештi спалахнуло свiтло, ми сидiли у своїх бiлих сорочках i в нових рипучих черевиках жалюгiднi й нещаснi. Але нашi родичi були хорошi родичi, благороднi i лагiднi. Замiсть того, щоб смiятися й глузувати, вони навперейми заспокоювали нас.

— Нiчого, нiчого… Мать, щось у них сталося такеє, що… — казав двоюрiдний дядько з Дiдiвщини.

— А скорiше всього з технiчних причин… Через який-небудь брак… Самi ж розказували, як воно марудно знiмалося, — казав троюрiдний брат з Яблунiвки.

— Ага, ага… Плiвка засвiтилася абощо… Всяке буває, — пiдгалдикувала п'ятиюрiдна тiтка з Пiсок.

Один тiльки завклуб Андрiй Кекало позирав на нас косо — ми йому зiрвали «пункт номер один» у планi культроботи на травень мiсяць.

Родичi як у воду дивилися. Через кiлька днiв прийшов iз Києва лист од Вальки, де вона писала, що режисер Євген Михайлович передає нам сердечне вiтання i дуже вибачається, але епiзод на кладцi довелося, на жаль, вирiзати, бо вiн «не монтувався» (а взагалi вийшло дуже добре, вiн нам щиро вдячний за допомогу i аж плакав, коли вирiзав, — це його слова).

Отакий пшик вийшов у нас з кiнематографом… Здавалося, цей серйозний сигнал з боку примхливої артистичної долi мусив застерегти нас, попередити про небезпеку. Але ми були легковажнi шминдрики, гiршi за Хлестакова, i не звернули на це уваги. I от тобi маєш. Лежи тепер i плач, i гризи землю, i вовком вий на рогатий мiсяць.

I не так нам боляче й гiрко через свiй особистий провал, через свою особисту ганьбу i сором! Що там нашi особистi болi й страждання! Скiльки разiв переживали, переживемо й тепер!

Головне, що завдає нам найбiльших, найболючiших, найнестерпнiших страждань, — це те, що ми вчинили, як зрадники, як запроданцi, як жалюгiднi пiдлi штрейкбрехери… Ми ж зiрвали весь спектакль, пiдвели всiх. Багато-мiсячна робота усього ВХАТу через нас пiшла у помийницю…

Багато рiзних грiхiв було у нас на совiстi. Але нiколи ми не були зрадниками. З найбiльшим презирством i огидою ми завжди ставились саме до зрадникiв. I от…

— У-у, задрипанцi нещаснi, шмарогузи поганi! — крiзь зуби лає нас Ява.

— Зазнайки поганi, барахольщики нещаснi! — крiзь зуби лаю нас я.

— Чемайдани безголовi, а не артисти…

— Гнидики обскубанi…

— Авжеж було соромно стояти i екати по-баранячому, слiв не знаючи. Але ми мусили залишатися на сценi — i якось виплутуватися.

— Ну да, ми повиннi були врештi набратися мужностi i спитати суфлера, що там говорити далi. Ну посмiялися б люди трохи, i спектакль би поїхав далi. А так…