"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
— Може, краще оформити їх як заложників? Це справить корисний моральний ефект у місті, — запропонував Релінк.
— Дійте, як вважатимете потрібним. Шифрування про інженера майстерень надішліть мені завтра вранці.
— Буде виконано! — майже радісно вигукнув Релінк. Він уже бачив, що Олендорф не менше від нього зацікавлений у будь-якому варіанті розслідування. Головне, щоб усе зробити швидко й рішуче.
В цей час головний учасник диверсії Федорчук лежав у госпіталі авіабази. З приступом гострого запалення нирок його забрали туди ще за два дні до вибуху. Коли вибухівку поклали в дренажні колодязі біля стоянки літаків, в ангарі і в майстернях, і залишалось тільки підключити годинниковий механізм підривного обладнання, у Федорчука почався приступ. Він звалився на роботі, і його, зігнутого від болю, повезли в госпіталь. Було цілком ясно, що найскладнішу операцію нирок йому ніхто не робитиме, а звинуватити в симуляції цієї хвороби дуже важко, особливо якщо хворого добре проінструктував лікар. Сам Вальтер ще в п’ятницю взяв дозвіл поїхати в місто на суботу і неділю в аеродромному автобусі в компанії двох десятків військовослужбовців, котрі, як і він, мали звільнення на суботу й неділю. Але в ніч на неділю він вернувся на велосипеді, пробрався на аеродром через піщаний кар’єр, включив механізм і знову поїхав у місто. На все це він витратив менше двох годин, так що він встиг вернутися в компанію, з якою він пиячив у ресторані. Він залишив компанію з Зіною Димко, яка цього вечора грала роль його дівчини. А коли через дві години він вернувся без неї, ніхто з горілчаних братів навіть не спитав, де він пропадав…
Розділ 33
Ні Релінк тут, ні тим більше Отто Олендорф далеко в Берліні не зрозуміли зразу всього значення диверсії на аеродромі. Справа полягала зовсім не в кількості знищених літаків і вбитих льотчиків. Вибух сколихнув душу городян. Подія миттю обросла легендами, в яких невпинно перебільшувалися наслідки вибуху, але був і досить точний опис того, як цей вибух організували й виконали. Тут народна фантазія була невичерпна. Одні розказували, наче аеродром захопив цілий загін героїв, які половину літаків висадили в повітря, а на решті полетіли через фронт до своїх. За розповіддю інших, аеродром протягом двох діб перебував у руках підпільників, і вони на німецьких літаках відправили на Велику землю своїх поранених товаришів. Розповідали ще, наче вибух здійснено за сигналом з Москви і що в той же день, годину і хвилину таких вибухів сталося по всій окупованій території тисячі. Через те, мовляв, так і здригнулася земля під ногами, від одного вибуху так не здригнеться.
У всіх розповідях неодмінно підкреслювали, що справу цю було добре організовано, що в ній брало участь багато людей і що так чи інакше люди, які готували вибух, мали прямий зв’язок з Великою землею.
Агентура справно повідомила Релінка про всі ці легенди. Поінформований краще від інших про диверсію, він прекрасно бачив, що саме в цих легендах правда, а що вигадка. Однак тверезий аналіз привів його до висновку, що в основі всіх легенд лежить незаперечна істина. Ясно, що таку велику диверсію одна людина здійснити не могла. Ясно, що диверсію готували дуже досвідчені й сміливі люди. Хто-хто, а Релінк знав: ні одного справжнього учасника диверсії не спіймали, і напасти на їхній слід поки що не пощастило. Нарешті, у Релінка не було ні найменших підстав не бачити зв’язку між вибухом і роботою радіостанції Гранта.
Тільки тепер Релінк збагнув усю небезпеку цієї диверсії. Небезпечними для нього були навіть додатки, що фігурували в агентурних повідомленнях, за яких обставин агент чув ту чи іншу легенду. Люди, розказавши легенду, додавали: «Закінчилось у німців спокійне життя». Або: «Вибух — це тільки початок». Або: «Все одно до одного. Восени на німецькому складі пристрілялись, а тепер почали бити як слід». Або: «Вибух — це сигнал для всіх, хто ще не став цілковитою сволотою…»
Релінку розповідали й інше — як реагували на вибух німці і, зокрема, навіть його співробітники. А в штабі армії високопоставлений офіцер сказав йому глузливо: «Ну от, тепер і ви узнали, що в росіян є не тільки шия для петлі, а й міцні кулаки…»
Гнітюче враження справила на Релінка розмова з штурмбанфюрером Цахом. Він сподівався, що вибух підштовхне Цаха і примусить його діяти рішучіше. Але замість того побачив начальника поліції СД якщо не пригніченим, то, в усякому разі, розгубленим.
— Це ж неможливо збагнути, — казав Цах. — Майже рік ми працювали даремно, і я зробив ціле кладовище не з тих, з кого треба було його робити.