Хроніка заводного птаха

4

Втрачена небесна благодать

Повія в думках

Повернувшись додому, я знайшов у поштовій скриньці товстий конверт з листом від лейтенанта Мамії, на якому знайомим гарним почерком чорною тушшю було написане моє прізвище й адреса. Переодягнувшись і вмившись, я пішов на кухню і випив дві склянки води. Після того, передихнувши, розірвав конверт.

Він містив аркушів десять тонкого поштового паперу, дрібно списаних авторучкою. Я перегорнув їх і знову вклав у конверт. Почувався надто втомленим і не міг зосередитися, щоб прочитати такого довгого листа. Коли я пробігав очима по рядах ієрогліфів, вони здалися мені роєм дивовижних синіх комах. А в голові все ще ледь-ледь відлунював голос Нобору Ватая.

Я розлігся на дивані й, ні про що не думаючи, заплющив очі. Зробити це в моєму тодішньому стані було зовсім неважко. Щоб ні про що не думати, треба зупиняти свою увагу коротко на різних дрібних речах. Коротко задуматись над якоюсь дрібницею — й відразу викинути її з голови.

Була майже п’ята година вечора, коли я нарешті зважився прочитати лист лейтенанта Мамії. Вмостився на веранді, спершись спиною об стовп, і добув з конверта аркуші паперу.

Першу сторінку заповнювали багатослівні побажання гарної погоди, подяка за недавню гостинність та вибачення за втому від його тривалого візиту й нецікавої розповіді. Лейтенант Мамія був великим знавцем етикету — реліктом епохи, коли правила пристойності вважалися важливим елементом повсякденного життя. Перебігши очима першу сторінку, я перейшов до наступної.

«Вибачте за надто довгу передмову, — писав лейтенант Мамія. — Я наважився потурбувати Вас цим листом з однією метою — хочу Вас запевнити: все, що я розповів Вам кілька днів тому, не вигадка, не безладні старечі спогади, а чиста сувора правда, до останнього слова. Як Ви знаєте, відколи скінчилася війна, минуло багато часу, а разом з ним, природно, змінилась і людська пам’ять. Пам’ять і думки старіють так само, як люди. Однак є думки, які ніколи не старіють, і є спогади, які не блякнуть.

Досі я нікому, крім Вас, не розповідав цієї історії. Можливо, переважній більшості людей вона здаватиметься нісенітницею. Усе, що виходить за межі їхнього розуміння, вони вважають абсурдом, не вартим жодної уваги. Я часто думаю: от було б добре, якби моя історія виявилася несосвітенною вигадкою! Усі ці роки я жив слабкою надією, що я помилився, що ця історія — марення або сон. Я неодноразово намагався себе переконати, що такого насправді не було. Та хоч як я старався загнати свої спогади в темряву, вони вперто поверталися назад і ставали щораз чіткішими. Немов ракові клітини, вони пустили коріння в моїй свідомості й угризлися в тіло.

Навіть зараз я можу до найменших подробиць згадати все, що тоді сталося, начебто це було вчора. Я стискаю руками пісок і траву, відчуваю їхній запах. Пам’ятаю обриси хмар, що пливли по небу. Відчуваю на обличчі сухий вітер, перемішаний з піском. Скоріше різні події, що сталися зі мною згодом, здаються мені маренням на межі сну та уяви.