Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
На губах Нобору Ватая блимнула усмішка — слабка й холодна, як молодий місяць на досвітньому небі.
— От що означає «самому вибовкати правду», — сказав він тихо, але зрозуміло.
— Самому вибовкати правду… — повторив я, ніби випробовуючи ці слова.
— Саме так. Дружина наставила тобі роги й, на додачу, пішла з дому, а ти хочеш звалити вину на інших. Нечувана дурість! Знаєш, я прийшов сюди не для власної розваги, а з необхідності. Для мене це даремна трата часу.
Він замовк, і за нашим столом запала глибока тиша.
— Ви чули історію про мавп з паскудного острова? — запитав я Нобору Ватая. Той байдуже хитнув головою. — Десь, надзвичайно далеко звідси, лежить паскудний острів. Острів без назви. Бо він її не вартий. Паскудний острів надзвичайно паскудної форми. На ньому ростуть кокосові пальми паскудного вигляду, що родять кокоси з паскудним запахом. Там живуть паскудні мавпи, яким подобається їсти кокоси з паскудним запахом. Їхні паскудні кізяки падають на землю і перетворюються у паскудний ґрунт, з якого виростають ще паскудніші кокосові пальми. Виходить ось такий кругообіг.
Я допив каву й вів далі:
— Дивлячись на вас, я раптом згадав історію про цей паскудний острів. І ось що я хочу сказати: деякі види паскудства, болотної каламуті і мороку самі по собі швидко розмножуються за власним циклом, і на певному етапі ніхто вже не може їх зупинити. Навіть якщо цього хочуть зацікавлені особи.
Обличчя Нобору Ватая нічого не виражало. Усмішка зникла, але я не помітив і тіні роздратування. І тільки між бровами залягла маленька зморшка, однак я не міг пригадати, була вона там раніше чи ні.
— Так-от, — вів я далі, — мені добре відомо, яка насправді ви людина. Кажете, що я — сміття. Думаєте, що мене легко розчавите, якщо захочете. Однак не все так просто. Можливо, з вашого погляду я — сміття. Та я не такий дурний, як ви вважаєте. Я добре знаю, що у вас під маскою, приготовленою для лискучого телевізійного екрана. Знаю вашу таємницю. І Куміко знає. Як захочу — зможу розкрити. Щоб люди знали. Зумію, хоча, напевне, це забере багато часу. Можливо, я — нікчемна людина, але, принаймні, не мішок з піском. Я — жива людина. І якщо мене хтось ударить — дам здачі. Раджу це запам’ятати.
Нічого не кажучи, Нобору Ватая не відвертав від мене своїх очей на безвиразному обличчі, що нагадувало кам’яну брилу, повислу в повітрі. Майже все, що я сказав, було блефом. Жодної його таємниці я не знав. Я здогадувався, що ця людина має якийсь великий ґандж, але чогось конкретного дізнатися не міг. Однак мої слова, видно, щось у ньому зачепили. Я виразно прочитав це на його обличчі. На відміну від того, що завжди робив з опонентами під час телевізійних дебатів, він не насміхався з моїх тверджень, не прискіпувався до слів, не намагався захопити зненацька, а сидів мовчки, майже не ворушачись.
Та невдовзі з обличчям Нобору Ватая почало відбуватися щось дивне. Воно поволі червоніло, набираючи неприродного кольору. То тут, то там на блідому тлі проступали яскраво-червоні й тьмяно-червоні плями, викликаючи в моїй уяві образ осіннього лісу, розфарбованого мазками безладно перемішаних листяних і вічнозелених дерев.
Так і не сказавши ні слова, Нобору Ватая встав, добув з кишені сонячні окуляри і начепив на носа. Незвична строкатість не сходила з його обличчя і, здавалось, прилипла до нього назавжди. Мальта Кано мовчки застигла на своєму стільці. Я вдав, що мені все це байдуже. Нобору Ватая хотів щось сказати, але врешті-решт, видно, передумав, відступив від стола й вийшов з кав’ярні.
Коли він пішов, ми з Мальтою Кано якийсь час мовчали. Я почувався страшно втомленим. Підійшов офіціант і запитав, чи не хочу я ще кави. Я відповів, що ні. Мальта взяла зі стола свій червоний капелюшок і хвилини дві-три його уважно розглядала, а потім переклала на сусідній стілець.
У роті відчувалася якась гіркота. Щоб усунути її, я випив води, але гіркота не пропала.
Незабаром Мальта розтулила рот:
— Іноді почуттям треба давати вихід. Бо інакше внутрішня течія застоїться. От ви щойно висловили те, що хотіли, й, напевне, вам полегшало, правда?
— Трохи, — відповів я. — Та все одно нічого так і не вирішено. І нічого не закінчено.
— Ви не любите Ватая-сана?
— Щоразу, коли я з ним розмовляю, відчуваю страшну душевну порожнечу. Усі навколишні предмети втрачають свою суть, усе здається беззмістовним. Чому так стається — точно пояснити не можу. І через це я іноді кажу і роблю таке, що мені не властиве. А після того почуваюся гидко. Як я радів би, коли б його більше не побачив!