Хроніка заводного птаха
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4754-0
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Хроніка заводного птаха». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею» та «Танцюй, танцюй, танцюй».
— Та я не серджуся, — відповів я і ще раз подивився на місяць.
— Ну, тоді будьте здорові! Було б добре, якби дружина повернулася і все пішло на лад, — сказала Мей і, з дивовижною легкістю перебравшись через стіну, зникла в літній ночі.
Залишившись на самоті, я вмостився на веранді й задумався над запитаннями, які поставила Мей. Якщо Куміко має коханця, з яким кудись поїхала, то чи я зможу її прийняти, якщо захоче повернутися додому? Відповіді я не знав. Справді не знав. Узагалі багато чого не знав.
Несподівано задзвонив телефон. Рука, ніби за умовним рефлексом, потяглася до слухавки.
— Алло! — пролунав голос Мальти Кано. — З вами говорить Мальта Кано. Окада-сан, вибачте, що я вас часто турбую, але дозвольте запитати, чи маєте якісь плани на завтра?
Я відповів, що жодних планів не маю. Зрештою, які в мене можуть бути плани?
— У такому разі ми могли б зустрітися завтра вдень?
— З приводу Куміко?
— Сподіваюсь, що так, — старанно добираючи слова, сказала Мальта Кано. — Крім того, можливо, до нас приєднається також Нобору Ватая.
Почувши такі слова, я мало не випустив з руки слухавку.
— Ви хочете сказати, що ми розмовлятимемо втрьох?
— Думаю, що так, — відповіла Мальта Кано. — Це потрібно в цьому випадку. На жаль, я не можу по телефону пояснити докладно…
— Зрозуміло. Я згоден.
— Вам підходить перша година дня для зустрічі там, де попереднього разу — в кав’ярні готелю «Пасифік» біля станції Сінаґава?
«Перша дня, кав’ярня готелю „Пасифік“ біля станції Сінаґава», — повторив я подумки і поклав слухавку.
О десятій вечора подзвонила Мей Касахара. Без жодної мети. Мовляв, просто захотіла з ким-небудь поговорити. Якийсь час ми побалакали про се про те, а наприкінці вона спитала:
— Ну що, є якісь добрі новини?
— Добрих новин нема, — відповів я. — Узагалі нема нічого.
3
Промовляє Нобору Ватая
Історія про мавп з паскудного острова
Хоча до кав’ярні я зайшов за десять хвилин до призначеного часу, Нобору Ватая і Мальта Кано вже чекали мене за столом. В обідню пору відвідувачів було повно, однак Мальту я помітив відразу. Бо на світі мало хто сонячного літнього дня надіває червоний вініловий капелюшок. Напевне, це був той самий, в якому вона з’явилася на першу зустріч, якщо вона не колекціонує вінілових капелюшків однакової форми й кольору. Як і минулого разу, її одяг — полотняний жакет з короткими рукавами, бавовняна блузка з круглим вирізом — відзначався бездоганним смаком. І жакет, і блузка — білісінькі, без жодної складки. Ніяких прикрас і слідів гриму. І лише цей червоний капелюшок своїм фасоном і матеріалом зовсім не гармоніював з костюмом. Як тільки я підійшов до них, Мальта, ніби чекаючи мого приходу, зняла капелюшок і поклала на стіл. Поряд з ним лежала маленька сумочка із жовтої шкіри. Вона замовила якогось напою, схожого на тонік, але так його й не торкнулася, і він, залишений на самоті у великій склянці, даремно пускав маленькі бульбашки.
Нобору Ватая був у зелених сонячних окулярах. Коли я сів за стіл, він зняв їх, уважно оглянув скельця, а потім знову начепив на носа. Під його синьою спортивною курткою видніла новісінька біла теніска. Перед ним стояла склянка, наповнена чаєм з льодом, також майже не торкнута.
Я замовив кави й ковтнув холодної води.
Якийсь час ми мовчали. Здавалося, ніби Нобору Ватая навіть не помітив, що я прийшов. Щоб переконатися, що я не став прозорим, я поклав долоні на стіл і кілька разів поперевертав. Невдовзі підійшов офіціант, поставив переді мною чашку й налив кави. Коли він пішов, Мальта Кано тихенько, ніби перевіряючи мікрофон, кашлянула, однак нічого не сказала.
Першим розтулив рота Нобору Ватая:
— У мене обмаль часу, тож поговорімо якомога коротше й одвертіше.
Здавалось, ніби він звертається до цукорниці з нержавіючої сталі, що стояла посеред стола, а насправді, звісно, промовляв до мене. Просто цукорниця виявилася зручним предметом між нами, до якого він міг спрямувати свої слова.
— Про що говорити коротко й одверто? — спитав я напростець.
Нобору Ватая зняв нарешті окуляри й поклав на стіл, потім глянув мені в очі. Від нашої останньої зустрічі минуло понад три роки, але я не мав враження, що ми давно не бачилися. «Напевне, тому, що його обличчя іноді з’являлося в телевізорі й на сторінках часописів», — подумав я. Деякі види інформації залізають людям у голову й очі, як дим, незалежно від того, подобається вона їм чи ні.