Шукачі скарбів
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-83-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Шукачі скарбів». Краткое содержание книги:
Нова книга Андрія Кокотюхи, як завжди, захоплює з першої сторінки і тримає в напруженні до останньої. Написана у кращих традиціях класичних авантюрно-пригодницьких романів, оповідь переносить читача то в сучасний Київ, то в Західний Сибір, то на початок минулого століття, то в перші повоєнні роки. Фінал, як завжди, передбачити неможливо.
— Ти бач, учора найдовше тримався, а сьогодні його найдовше будити доводиться, — почулося над головою, і каламутна свідомість упізнала голос провідника.
Потім хтось штовхнув його носаком, перевертаючи на спину. Павло побачив над собою Багрова, потім насунулася ще одна постать. Зовсім незнайоме обличчя, і голос так само чужий.
— Давай, давай, старлею, прокидайся. Сподобався чайок? Хрещений іще наллє. Прихиліть його хтось до стіни.
Чиїсь сильні спритні руки підхопили Гармаша, протягли по підлозі, притулили до рубленої стіни заїмки. Хтось не втримався й зацідив йому в зуби. Вдарили досить вправно — із розсіченої губи до рота відразу потекла кров.
— Ану, тихо! — викрикнув той самий голос. — Руки сверблять? Об мене почухай.
— Так це ж морда офіцерська, Федю, я давно хотів…
— Як захотів — так і перехочеш! А сам не зможеш, блядь, так я допоможу. Ну, — незнайомець нахилився над полоненим, потім присів навпроти нього навпочіпки, — доброго ранку, значить. Старший лейтенант Павло Гармаш? Командир розвідроти? А я знаєш хто?
— Здогадуюсь, — сплюнувши кров, промовив Павло, — Федоре Спиридоновичу…
Переселення душ
У тому, що їх захопили саме бандити, не було жодного сумніву. Так само стало зрозуміло, на жаль, запізно — від початку подорожі провідник знав про мету їхнього походу й вів колишніх розвідників у пастку.
Скільки людей товклося зараз у мисливській заїмці, Гармаш не міг порахувати толком. Вони постійно заходили, виходили, сновигали туди-сюди у справах і просто так, покрикували на полонених, а Коломійця час від часу штурхали ногами. Хлопці з розвідроти лежали на підлозі в різних кутках тісненького приміщення зі зв’язаними за спинами руками. Всі, окрім Гриші, мовчали. Той же балабонив за всю команду. Рот у нього не закривався, а коли треба, Коломієць умів бути чорноротим. Він не просто віртуозно матюкав усіх бандюг чохом і кожного персонально, але й примудрявся будувати матючні тиради без жодного пристойного слова. Колись комполку випадково почув ці вправи, і тоді народилася крилата фраза: «Товаришу сержант, у вас дар Божий. Після війни ви на цьому гроші можете заробляти. В мене навіть дід так не вмів, а він служив на Балтійському флоті».
Копняки не могли закрити Коломійцеві рота. Навпаки, після кожного чергового удару з його розбитих губ злітала ще більш загадючена тирада.
— Його легше вбити, — зауважив Багров. — Хлопчики твої, Савко, швидше змиляться. Хай або жахнуть раз у голову, або дадуть йому поки що спокій. Не звертайте уваги — сам заткається.
— Убити справді легше, — промовив чоловік приблизно одного віку з Багровим, якого той назвав Савкою. — Для них усіх це тільки питання часу.
Порахувати кількість ворогів Гармаш поки що не міг, зате про їхню зброю вже мав чітке уявлення. В основному це були автоматичні гвинтівки Токарева, зняті з озброєння радянської армії, якщо пам’ять Павлові не зраджувала, взимку минулого року. Він пригадував, як бійці мучилися з ними ще в перші роки війни, віддаючи перевагу стареньким, незручним, але більш надійним та вбивчим трьохлінійкам Мосіна. Зате гвинтівки Токарева, при всій складності конструкції, виявилися доступнішими для цілком цивільного населення. Сюди, в Сибір, вони прийшли вочевидь із колишніх прифронтових зон чи щойно звільнених від німців територій Росії, України й Білорусії. У кількох бандитів Гармаш помітив також карабіни того ж Токарева десятирічного зразка. Видно, їхні нинішні власники, хоч і не воювали самі — а в цьому в Гармаша так само сумнівів не виникало, — та принаймні знали толк у зброї. Молодий чоловік, що сидів навпроти нього, тримав у руці його трофейний «вальтер».
— Хрещений казав, у тебе ще «тетешка» була. Де дів? — запитав він.
— Більше вас нічого не цікавить?
— Правильно, старлею. Хрін із нею, з «тетешкою». Все одно тобі стріляти нічим. Навіть якщо заховав, уже не дістанеш. Я чув, ти про мене багато знаєш. А ми з тобою, здається, не знайомі. Кажуть, колись сусідами були. Шкода, тоді не познайомилися, — пауза. — Навряд би ми познайомилися. Зі мною, бандитським байстрям, ніхто не вітався. Мене, Федька Рогожина, ніби не було на цьому світі. Хоча я жив, їв, пив, ходив поруч із усіма вами.
— До чого тут я?
— Правильно, ні до чого. І не знав би я тебе сто років, нічого б зі мною не сталося. Тільки ось чому від мене, від звичайного пацана, всі носи відвернули? Боялися! Ясно тобі?