Шукачі скарбів

— Поговори, поговори, можна сьогодні, — поблажливо закивав головою Савка.

— Так ось, — далі вів своє Рогожин, — Коли нарешті я повернувся, ризикуючи, між іншим, життям, через дурного Пилипка не зміг назарівський будинок обшмонати. Я ж вирахував, старлею, де хазяїн міг ховати папери. Нічого складного, правда? Будинок згорить, підвал лишиться, так? — Гармаш лише скривив кутики губ. — По очах бачу — так. Є в мене дуже сильна підозра, старлею, що знайшов ти одну річ, яка тобі не належить. Звідки ти про неї почув — чорт його знає. Знайшов — і тепер за чужим тайгою швендяєш. Аби Матвій знав точно, куди тебе вивести треба, потонули б ви ще в болоті. Тому або кажи, куди нам іти далі, або просто віддавай карту. В тебе справді немає іншого виходу.

— Самі що, не знайшли? — тепер Гармаш не приховував знущання.

— Ні, — чесно признався Багров. — Поки ви після мого чайку спали, вас обшукали, і речі ваші так само. Нема. І планшетка твоя командирська зникла, і пістоль наградний. Я прогавив, каюся. Але далеко заховати всього цього ти не міг. Тому, Пашо, признайся, що взяв чуже, поверни й думай: чи тут помреш, чи з нами підеш.

— З вами — це куди?

— Для початку хоча б по золото.

— А чому ти, Рогожин, певен, що золото — твоє? Твій дід, кажуть, за нього людину вбив, хоча самого скарбу ще в очі не бачив…

— Золото нічиє, старлею, — серйозно промовив Федір. — Кедрові горіхи — вони чиї? А люди їх збирають, олію з них душать і з цього гроші мають. Я, старлею, нікого не грабую. Золото того, хто його знайшов.

— Ну, ти ще його не знайшов.

— І ти — так само. Але я його дуже просто знайду, старлею. Ти ще граєшся чи вже визнаєш, що карта в тебе?

— Ви ж у мене її не знайшли.

— Він мені набрид, — скреготнув зубами Савка.

— Мені так само, — Рогожин звівся на рівні ноги і тепер дивився на полоненого згори вниз, руку з «вальтером» опустив уздовж тулуба. — Ми знайдемо її дуже просто. З чотирьох спроб. Навіть із п’яти. Знаєш, старлею, як ми це зробимо? Запитання перше: де карта?

— У планшеті, — спокійно відповів Гармаш.

— Молодець. Запитання друге: де планшет?

— Бабай забрав.

Ступивши півкроку назад, Рогожин скинув руку з «вальтером», блискавично повернувся до Бражника, що лежав ближче за всіх до нього, натиснув на спуск. Бабахнуло, скрикнув від болю Юрко, цапом підстрибнув і дебільно зареготав Щербатий, мало не захлинувся матюками Коломієць, щось викрикували інші полонені. За постаттю Рогожина Павло не міг роздивитися зі свого місця, що саме сталося, та Юрко далі кричав і лаявся. Отже — живий.

— Ясно, старлею? Більше я в кінцівки твоїм фронтовим друзям стріляти не буду. Кожна наступна подібна згадка про бабая чи ще щось подібне — і Щербатий стрілятиме вже в голову кожному. Стрельнеш, Щербатий?

— А чого ж? — клаповухий демонстративно пересмикнув затвор свого карабіна. — Куди?

— Починай із того, хто на тебе тут найбільше матюкався.

Щербатий спокійно націлив ствол у голову Коломійця.