Лагідний янгол смерті

— Схоронися під полицю, — сказав він Галі.

Вона слухняно полізла вниз. А Петро дивився тепер мені в очі, наче очікував від мене якихось дій. Чекав, напевно, що я скажу Гулі теж заховатися під полицею.

Поміркувавши, я дістав свій пістолет і поклав його під підстилку праворуч від себе.

— Може, кави зварити? — несподівано пролунав голос Гулі.

Я повернувся. Вона дивилася на Петра.

— Ні, дякую, — сказав Петро і зітхнув.

Машина наблизилася до нашого вагона. Петро прибрав пістолет зі столу.

— Стій тут. Ось цей вагон! — пролунав хрипкий голос знадвору.

Ми чули, як авто зупинилося. Водій заглушив двигун.

Промінь ліхтарика несподівано ввірвався через порожню раму до нашого купе, і я здригнувся.

— Агов, хлопці, є хтось? — залетів до купе слідом за променем ліхтарика хрипкий голос, який щойно лунав.

Петро звівся, завмер, потім усе ж таки визирнув. Я теж висунув голову й одразу ж замружився, осліплений ліхтарем.

— Виходьте, — спокійно та привітно покликав нас хтось невидимий.

— Чого їм треба? — прошепотів Петро, коли ми вибиралися з купе до тамбура.

Я знизав плечима.

Ми зістрибнули з приварених залізних сходинок і опинилися під бортом вантажівки. Відразу до нас підійшов чолов’яга з ліхтарем.

— Відкочуйте ворота, — спокійно промовив він, і не було в його голосі ні погрози, ні особливої вимогливості. І розмовляв він російською чисто, без акценту. Це мене дещо заспокоїло, я ж приготувався до зустрічі з чеченцями.

— Перевірятимете? — обережно запитав Петро, підійшовши до середини вагона.

— Нащо перевіряти? — здивувався чолов’яга з хрипким голосом. — Ми й так усе під контролем тримаємо. Вивантажили-завантажили — і кожен своєю дорогою. Давай, ворушись! Молдаванин де?

— Який молдаванин? — Петро зупинився перед дверима до вантажної частини вагону й розгублено подивився на мене.

— От сука! — неголосно видихнув чолов’яга. — Я йому ребра переламаю, рейсовик бісів!

Він сплюнув під ноги, потім роззирнувся. Затримав погляд на мені, натягнуто посміхнувся.

— Нічого-нічого, давайте, хлоп’ята! — він кивнув, заспокоюючи чи то нас, чи то себе.

А я досі не тямив, що відбувається. Одне було очевидно — ці нічні візитери поводилися з нами так, наче ми цілком у курсів їхніх справ. Може, татуйований попутник, що не з власної волі полишив наш вагон, і був тим «молдованином», який мусив би нас просвітити? Можна було тільки здогадуватися або чекати, що все знайде пояснення саме собою.

Я підійшов до Петра, зірвав пломбу з дроту, накрученого на ручці вагона, і смикнув двері на себе. Двері прочинилися насилу й тільки на півметра. Підійшло двійко чоловіків, допомогли відкотити їх повністю.