Лагідний янгол смерті

Я провів рукою по вологому волоссю. Думав, намагаючись знайти відповідь на його питання.

— Збагни, на кордоні перевірятимуть! — вів далі свою думку Петро. — Спершу російська митниця, відтак — наша. Коли хтось із них попхнеться під брезент — нам гаплик.

— Хтось обов’язково попхнеться, — погодився я з ним. — Може, справді викинути на ходу?

— Якби у річку викинути... — запропонувала Гуля.

Петро посміхнувся:

— Це треба, щоб вагон посеред мосту став як стій і з годину там простояв! — і він заперечливо хитнув головою.

Хвилин за п’ятнадцять ми з Петром пробралися до вантажної частини вагона. Пройшлися під дощем по слизькому брезенту.

— То як, приміримося? — Петро зупинився біля внутрішнього боку рухомих дверей вагона.

Ми спробували відчинити двері, але вони намертво сиділи на місці. Ручки зсередини не було, і ми впиралися руками в мокре дерево, а ногами — у слизький брезент. Ноги від’їжджали, а двері стояли на місці.

— Нічого не вийде, — зітхнув я, відступивши на крок. Під дощем, який дедалі посилювався, витягнув із долонь кілька скабок. Озирнувся на Петра.

— Розумієш, ми, коли двері штовхаємо, стоїмо на мішках, і вони від нашої ваги ще міцніше ці двері тримають!

Петро знайшов край брезенту, відгорнув його, щоб оголити мішки з піском, які підпирали двері.

— Може, посунемо їх?

— Мені здається, це не найвдаліша думка, — зупинив я свого напарника. — Ми ж не знаємо, хто і де буде зустрічати інші мішки!

Петро стурбовано подивився на мене.

— Може, за півгодини потяг зупиниться, і до нашого вагона під’їде якась вантажівка. Що тоді робитимем? Живими нас навряд чи відпустять.

Петро зітхнув. Із його чорних вусів крапала вода. Ми вже обидва були до нитки мокрими.

— Гаразд, ходім до купе, — нарешті промовив він. — Варто ще помізкувати...

Повернувшись до купе, ми викрутили свій одяг — на підлозі від цього з’явилася чимала калюжа. Гуля розтерла мене своєю підстилкою, а Галя, подлубавшись у чорній господарській торбі, поставила на стіл півлітровку «Столичної».

Петро саме сушив рушником голову, завмер і вирячився на пляшку.

— Ти ж казала, що не брала з собою! — повільно і сердито промовив він.

— То я замість ліків, про всяк випадок... Вона була в мене скотчем до дна сумки приклеєна...

— Та ти, — Петро зблиснув очима, але відразу ж скосив погляд на мене, натягнуто посміхнувся, — бач яка у мене... хазяйновита...

Петро здер із пляшки «безкозирку» і налив у дві піалки, на око намагаючись визначити, скільки туди входить. У пляшці лишилося грамів триста.

— Давай, грійся! — кивнув він на мою піалку. Ми випили діловито і без тостів.

— Ще? — запитав Петро, піднявши пляшку над столом. Я кивнув.

Незабаром порожня пляшка полетіла у вікно. Повз нас промайнула ще одна станція з російською назвою. Дощ бив великими краплинами по даху вагона.

Петро відкинувся спиною на стінку. Ми сиділи мовчки і слухали дощ.