Етюди про звичаї

— Чи звернув хто увагу на туман сьогодні вранці? — спитав музейний службовець.

— Це, — відповів Б'яншон, — був шалений, небувалий туман, похмурий, меланхолійний, гнітючий, задушливий, безпросвітний, як Горіо.

— Горіорама, — сказав художник, — бо нічогісінько не було видно.

— Гей, мілорде Гуоріотт, тут мова йде про вас.

Сидячи в кінці столу, біля дверей, якими вносили страви, батько Горіо підвів голову і за давньою звичкою комерсанта, яка іноді прокидалася в ньому, понюхав шматок хліба, що лежав у нього під серветкою.

— Ну, що там? — уїдливо гукнула до нього пані Воке; голос її заглушив гомін та дзенькіт ложок і тарілок. — Хліб, по-вашому, поганий?

— Навпаки, пані, — відповів Горіо, — хліб випечений з етампського борошна вищого гатунку.

— Як ви це взнали? — спитав Ежен.

— Видно з білості й смаку.

— Смак ви, мабуть, відчуваєте носом, — мовила пані Воке, — адже ви нюхаєте хліб. Ви стаєте такий ощадливий, що скоро знайдете спосіб харчуватися кухонними пахощами.

— Візьміть тоді патент на цей винахід, — крикнув музейний службовець, — наживете силу грошей.

— Облиште, він це робить, щоб переконати нас, ніби він справді був вермішельним фабрикантом, — озвався художник.

— Виходить, у вас не ніс, а реторта, — зауважив знову службовець музею.

— Ре?.. що? — спитав Б'яншон.

— Ре-шето!

— Ре-бро!

— Ре-мінь!

— Ре-зеда!

— Ре-сторан!

— Ре-ванш!

— Ре-гіт!

— Ре-порама!

Вісім відповідей пролунали з різних місць їдальні швидко, як постріл, і викликали тим більше сміху, що бідолаха Горіо недоумкувато дивився на пансіонерів, як людина, котра намагається зрозуміти чужу мову.

— Ре?.. — спитав він Вотрена, що сидів поруч.

— Реп'ях на голові, дідусю! — сказав Вотрен, ляснувши батька Горіо по голові так, що капелюх з'їхав йому аж на очі.

Бідолашний старий, ошелешений цим раптовим нападом, на хвилину завмер. Крістоф, думаючи, що він кінчив їсти, забрав його тарілку, а Горіо, поправивши капелюха, знову взяв ложку і стукнув нею об порожній стіл. Усі засміялися.

— Пане, — сказав старий, — це лихі жарти, і якщо ви дозволите собі ще такі речі…

— Ну, то що, татусю? — урвав його Вотрен.

— То колись ви дорого за це поплатитесь…

— На тім світі, чи не так? — сказав художник. — У тому темному куточку, куди ставлять неслухняних дітей!

— А що ж це ви нічого не їсте? — спитав Вотрен Вікторину. — Тато, мабуть, був невблаганний?

— Просто жах! — обурилась пані Кутюр.

— Треба його навернути на добрий розум, — сказав Вотрен.

— Мадмуазель, — зауважив Растіньяк, що сидів поруч з Б'яншоном, — може клопотатися про повернення плати за харчі, адже вона нічого не їсть. E! Е! Дивіться, як батько Горіо розглядає мадмуазель Вікторину.

Старий забув про їжу, втупивши очі в дівчину, на обличчі якої позначилася справжня мука, мука невизнаної дитини, що любить свого батька.

— Дорогий мій, — тихенько звернувся Ежен до Б'яншона, — ми помиляємося щодо батька Горіо. Він не ідіот і не бездушна людина. Скажи мені, що ти думаєш про нього, виходячи з твоєї системи Галля. Сьогодні вночі я бачив, як він скручував свій золочений посуд, наче віск, і зараз на його обличчі відбиваються глибокі почуття. Життя старого мені здається таємничим, його варто вивчити. Не смійся, Б'яншоне, я не жартую.