Етюди про звичаї
- Автор: де Бальзак Оноре
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Фоліо"
- ISBN: 966-03-3705-1
- Переводчик: Ірина Сидоренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Етюди про звичаї». Краткое содержание книги:
Читачі мають щасливу нагоду ознайомитись з найвідомішими творами геніального французького письменника XIX ст., який був не тільки тонким психологом, незрівняним побутоописувачем, але й одним з найоригінальніших мислителів своєї доби.
— Я ходив тільки до двох, до отих, що приїздили сюди.
— О, вже й хазяйка завовтузилась; зараз почне галасувати, треба йти. Ви ж пильнуйте, Крістофе, щоб кіт молока не хлебтав.
Сільвія пішла до господині.
— Що ж це таке, Сільвіє? Вже скоро десята, я сплю, мов той бабак, а вам хоч би що? Такого зі мною ніколи не бувало.
— Це все туман: густий, хоч ножем ріж.
— А сніданок?
— Е! Ваші пансіонери як не показилися — посхоплювались ще й вовкулаки не йшли та й кудись повіялися.
— Говори, Сільвіє, як люди, — зауважила пані Воке, — треба казати: ще й на світ не благословилося.
— Ах пані, я казатиму, як вам завгодно. А снідати можете й о десятій. Мішонетка і Пуаре ще не ворушилися. Ото двоє тільки й лишилися вдома, та й ті сплять, мов колоди; та вони таки справжні колоди.
— Щось ти їх єднаєш докупи, Сільвіє, так ніби…
— Так ніби що? — спитала Сільвія, зареготавши, як навіжена. — Два чоботи — пара.
— Дивно мені, Сільвіє: як це пан Вотрен зайшов сьогодні вночі, коли Крістоф замкнув ворота?
— Та ні, пані. Крістоф почув голос пана Вотрена та й пішов йому відчинити. Ото вам і здалося…
— Дай мені кофту та берися-но за сніданок. Приготуй учорашню баранину з картоплею і подай варених груш — отих, що по два ліари штука.
За кілька хвилин пані Воке увійшла до їдальні — саме тоді, коли кіт, відсунувши лапою тарілку, поквапливо хлебтав із миски молоко.
— Тпрусь! — крикнула вона. Кіт утік, але тут же вернувся й почав тертись об ноги хазяйки. — Так, так, тепер підлизуйся, старий шахраю, — сказала вона йому. — Сільвіє! Сільвіє!
— Ну, що там сталося, пані?
— Диви, що кіт наробив!
— Це через того клятого Крістофа! Я ж йому сказала накривати на стіл. Куди він подівся? Та не турбуйтеся, пані, це молоко буде батькові Горіо до кави, я доллю водою, старий і не помітить. Він ні на що не звертає уваги, навіть на те, що їсть.
— І куди воно пішло, це опудало? — спитала пані Воке, розставляючи тарілки.
— Хіба я знаю, де його дідько носить?
— Я переспала, — сказала пані Воке.
— А проте свіженькі, мов квіточка…
В цю хвилину задзеленчав дзвінок і до вітальні увійшов Вотрен, наспівуючи басом:
— Хо! Хо! Доброго ранку, матусю Воке, — сказав він, побачивши господиню і грайливо обіймаючи її.
— Ану, киньте!
— Скажіть: «Нахабо»! Ну ж бо, скажіть! Скажіть же! Давайте я теж буду накривати на стіл. Який я милий, правда ж?
Я тільки-но бачив щось дуже дивне…
мій заповіт…
— Що саме? — спитала вдова.
— Батько Горіо був о пів на дев'яту на вулиці Дофіни у ювеліра, що купує столове срібло та галуни. Він за добрі гроші продав йому якесь начиння із золоченого срібла. Не метикований у тому, а сплющив добре.
— Та що ви? Справді?
— Еге ж. Я вертався додому, провівши свого приятеля, що виїхав за кордон на королівських поштових, і почекав батька Горіо, щоб подивитися, що він робитиме. І сміх і гріх! Він повернувся в наш квартал, на вулицю Гре, і зайшов до відомого лихваря на ім'я Гобсек, — то такий шахрай, що здатний зробити доміно з кісток рідного батька; він чи то єврей, чи араб, чи грек, чи циган — у кожному разі, обікрасти його нелегко, бо він зберігає всі свої грошики в банку.
— Що ж робить батько Горіо?
— А нічого, тільки майно своє процвиндрює. Цей йолоп тринькає гроші на дівчат, а вони…
— Ось і він! — сказала Сільвія.
— Крістофе! — гукнув батько Горіо. — Йди сюди.
Крістоф пішов за ним нагору і незабаром вернувся.
— Куди ти йдеш? — спитала пані Воке служника.
— З дорученням від пана Горіо.
— А це що таке? — сказав Вотрен, вихоплюючи з рук Крістофа листа, на якому було написано: «Графині Анастазі де Ресто». — І куди ж ти йдеш?.. — спитав він, повертаючи Крістофові листа.
— На Гельдерську вулицю. Мені наказано віддати це у власні руки графині.
— А що там усередині? — сказав Вотрен, розглядаючи листа проти світла. — Банкнота? Ні! — Він заглянув у конверт і скрикнув: — Оплачений вексель! Хай йому чорт! Ото ґречний дідок! Ну йди, пройдо, — сказав він, поклавши широку долоню на голову Крістофа, і повернув його, наче дзигу. — Тобі добре перепаде на чай.
Стіл був накритий. Сільвія кип'ятила молоко. Пані Воке розпалювала грубу; їй допомагав Вотрен, весь час наспівуючи: