Дай сили заплакати. Роман-видіння

— Чому вони такі різні? — запитав старезного апостола.

— Все залежить від їхнього стану і досвіду, — ухильно відповів старець.

Я притьмом глянув на площу.

А ось люди, що вервечкою тягнулись до храму Планів, чомусь зовсім не змінилися — вони були такі ж сірі, невиразні і набурмосені. Тільки Вічна Вдовиця на весь зріст сяяла яскраво при вході у храм, розсіваючи навкруги тепле проміння. Я тут же поглядом почав шукати сумного чоловіка. Він так само, підперши підборіддя, сидів мовчки на брилі. Складалося враження, що цей величезний камінь — доля печального чоловіка. Він тяжко ніс її впродовж життя, а тепер притягнув сюди, скинув із плечей, і вже не доля тяжкою ношею сидить на ньому, а він на власній долі. І не відає бідака — що ж чинити з тою судьбою?

Сидів сумний чоловік — рідний, до болю знайомий і близький мені — на великому камені. Від тих, хто стояв біля нього в черзі, він таки справді чимось відрізнявся. Він не яскраво сяяв, не гучно світився, а, наче останній лист на осінньому дереві, ледь-ледь блимав бідненьким золотистим вогником серед вселенських сутінків.

— Невже мені не можна навіть підійти до нього? — запитав старця-апостола з останньою надією.

— Ти, як володар божественного сну, маєш право заглянути в майбутнє. Але підходити до нього, до того чоловіка, послухай мене ще раз, тобі не треба, — сказав мудрець, добуваючи із своїх пальців звуки, що тужливими піснями приречених китів розносились по всесвітньому океану.

І в мені знову щось тяжко защеміло. Мені захотілося повернутися на наш бідний, але найдорожчий у світі присілок Небесі. Але як? Поки що ні навкруги, ні у своєму серці я не бачив і не відчував дороги назад.

— Я вже сказав тобі, що, як господар пророчого сну, ти маєш право заглянути і в майбутнє, — продовжив старий апостол. — Ходімо, я ледь відкрию тобі те, що ти хочеш побачити набагато більше, аніж себе старого в майбутньому…

Ми піднялися і пішли берегом. Хоч темрява згущувалась, але все було осяяне благодатно-заспокійливим світлом. Ми йшли по насипу, і кущі, відчувши наші кроки, один за одним спалахували, освітлюючи шлях. Як тільки ми їх минали, вони згасали, а попереду загорялися нові.