Дай сили заплакати. Роман-видіння
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: ВЦ «Академія»
- ISBN: 978-966-580-503-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дай сили заплакати. Роман-видіння». Краткое содержание книги:
Про це — сповнена багатьох подій, глибоко лірична і філософська історія «Дай сили заплакати».
Дмитро Кешеля
Дай сили заплакати
Роман-видіння
Те, що тримає людину і світ
«Боже великий, дай мені сили заплакати… дай мені духу пережити цю трагічну обставину, яку не можу змінити», — благав герой цієї щемливої історії над труною коханої. І в ті хвилини світ «непізнаної радості, незбагненної таїни, краси і ніжності… бентежних сподівань і далекосяжних мрій», який недавно ще так солодко йшов їм із Віоланною назустріч, «раптово зімкнувся… мертвою хвилею… і невимовною тугою… скам’янів у грудях».
А потім волею незбагненних обставин він опинився на межі світів і в недоступних людині просторах. Йому відкрилося земне і позаземне буття. І навіть себе він побачив у зрілому майбутньому.
Віоланна була з ним у всіх його днях, на всіх дорогах, у всіх думках, вела його світами, дарувала терпкі й світлі, наче «ясминовий дощ», здивування. І в цьому стані буття-небуття він пізнав з нею те, чого в земному житті вони не знали.
Дмитро Кешеля писав не фантастичний роман. Це — глибокий і тремтливий роздум про людину і сили, які тримають її у світі. Про вічність її. І про любов, без якої неможливі і вічність життя, і вічність людини, і вічність любові.
У цьому світлому романі — не трагізм двох романтичних сердець, а потужний струмінь життя. І наснажена мудрістю часів афористичність:
«Життя — це вічний біль, з яким треба боротися і перемагати».
«Дорога закладена в тобі, і все буде гаразд, якщо зумієш її знайти у своєму серці».
«Від тих, хто втрачає смисл життя, відвертається удача».
«Усе проходить, усе минає, як благословенний дощ. Вічна тільки сіль у людських сльозах».
Багато думок, цінних для самопізнання і пізнання світу, й емоцій, без яких кам’яніє серце, прикликає цей роман-видіння, роман-одкровення.
З північного боку гори Ловачки, праворуч від Єрусалимських горбів, слалося загадково-усміхнене урочище Рекестр. Здавна його називали Долиною снів. Це була гладенька, як сплячі води у гірському озері, рівнина, оточена величезним насипом, схожим на сторожових псів.
Землі в Долині снів споконвіків були вільними, нічийними, ніхто на них не зазіхав. Тут ніколи не росли кущі, дерева, навіть трави… Вся долина була встелена велетенським килимом зеленого, пишного і тучного моху, з якого постійно спливав кольоровий туман. За ясної погоди він трохи танув, а ось під час негоди, особливо восени і взимку, рівнину заливало таким густим і щільним покровом, що людина, потрапивши сюди, заплутувалась у тумані, як у щільному й клейкому павутинні.
Одні подейкували, що у біблійні часи Господь із небес поскидав сюди бунтівних ангелів. І тому ця земля навіки залишилася безплідною. Інші твердили своє — в Долині снів душі померлих скорботно моляться сорок днів, перед тим як вознестися на небо.
Ще оповідають: долина снів — брама у світ, де зникає матеріальне, закінчується час і починається Вічність…
Коли сов’єтська власть відібрала від людей землю, дійшло і до Долини снів. Оскільки в колгоспі не мав вільно гуляти жоден клапоть землі, місцеве начальство вирішило записати у колгосп і Долину снів. Цим самим влада мала намір назавжди покінчити з чудесами, що коїлися в Рекестрі. У колгоспі прийняли рішення розорати Долину снів і засіяти кукурудзою. Оскільки із місцевих людей ніхто не захотів іти туди із плугом і розорювати сни, завезли техніку із Ракошинського колгоспу.
Трактори з величезними плугами цілий день і цілу ніч перегортали у Рекестрі скиби землі. А на ранок трактористи зі страхом побачили, що все наоране впродовж доби за одну мить кудись зникло. Долина снів лежала в первісному стані: заросла, як і перед цим, волохатими зеленими мохами. Начальство не повірило цьому, обізвало ракошинських орачів лайдаками і наказало знову починати оранку. Наступного ранку все повторилося: ніхто навіть не встиг помітити, в яку мить зорана за добу Долина ставала такою, як була, — незайманою.
Не дочікуючись нових вказівок розгніваного начальства, ракошинські хлопці взялися орати втретє… І більше їх ніхто не бачив. Люди в’єдно з машинами зникли безслідно. Деякі свідки — особливо ті, хто жив ближче до Рекестру, — оповідали: аж до обіду чули гул тракторів. А потім, коли церковний дзвін сповістив полудень, все вмовкло. Люди подумали, що орачі зупинились на обід… Більше ніхто нічого не бачив і не чув.