Дай сили заплакати. Роман-видіння
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: ВЦ «Академія»
- ISBN: 978-966-580-503-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дай сили заплакати. Роман-видіння». Краткое содержание книги:
Про це — сповнена багатьох подій, глибоко лірична і філософська історія «Дай сили заплакати».
Прислуга, яка берегла Ержібет не те що від сторонніх, а пильнувала, аби на неї, вбиту горем, навіть муха не сіла, чомусь без усяких вагань відчинила перед старцем двері і провела в покої господині. Побачивши нежданого гостя, графиня зблідла, вся затремтіла і впала на коліна. Старець підійшов до неї, поклав їй руку на голову і сказав:
— Я добре розумію, що у смерті хлопчика твоєї вини немає. Але біда сталась велика. Твій син був посланцем! Він мав зупинити і знищити диявола, який у скорім часі зійде на трон і заллє кров’ю світ.
— Я не хотіла цього, я була проти! — заридала графиня.
— Так, зуби — це і був знак того, що новонароджений постане проти антихриста.
— І що маю тепер чинити? — запитала вбита вісткою графиня.
— Дій так, як говорить серце, — мовив сумно старець і вийшов із палацу.
Прислуга кинулася відчиняти перед ним ворота. Старець тільки-но переступив за браму, як на очах у всіх розчинився в повітрі. А графиня вирішила навіки залишитись у Розмарії і спокутувати гріх біля могили сина.
Мине кілька десятків літ, і люди зрозуміють — на трон безперешкодно зійшов диявол в образі Гітлера і кров’ю залив світ. І ніхто не чинив опору антихристу, бо той, хто мав його зупинити, через людську недбалість і глупоту загинув ще при своєму народженні.
Із початком війни на могилі сина Ержібет виріс величезний кущ дикої троянди. Упродовж усіх воєнних літ троянда постійно цвіла, а з її пелюсток безупинно скапували великі краплі, схожі на безутішні людські сльози.
По смерті сина юна графиня зробилася як не од світу цього. Стала відлюдькуватою, мовчазною, кожного дня носила до могили квіти і годинами щиро молилася над прахом сина. А потім час од часу почала з’являтись і в нашому селі. Красива, акуратно вдягнута і доглянута, вона проходила через наш присілок завжди з невеличким білим гіпсовим ангеликом на руках.
— Це ангел-охоронець мого сина, — пояснювала графиня. — Він прилетів охороняти мою дитинку. А мій хлопчик помер. І ангелик залишився сам-самісінький. А я його взяла і всиновила. Розумієте, так мені веліли небеса.
При цьому графиня ніжно тулила гіпсову фігурку до грудей, і всиновлений ангел із очима, повними людської любові, вдячно дивився на свою земну матір-берегиню. Так вони удвох обходили наше село, потім забиралися на Ловачку, гуляли по вершині, а під вечір спускалися в Розмарію, де цілий вечір графиня наспівувала ангелику колискові.
Як не дивно, але сов’єтська власть Розмарію і графиню оминула своєю увагою. Чи то через те, що маєток гніздився на відлюдді у глухому закапелку, чи то через не вельми добрі чутки, Розмарію не вподобали ані нове начальство, ані жодна організація й установа. Тут і надалі спокійно проживала Ержібет із двома слугами. Та яка то прислуга: двоє стареньких — чоловік із жінкою, яким уже й діватися було нікуди. То й доживали разом із хазяйкою, допомагаючи їй тримати лад у маєтку. Одне дивувало: як і за які кошти всі троє животіли. До приходу совєтів у Розмарію майже щотижня з Будапешта навідувався хтось із заможної рідні і привозив їжу, кошти, одяг. А потім сюди більше ніхто не приїздив.
Моя баба Анна якось перестріла графиню, коли та прогулювалась із своїм ангелом на руках, і запропонувала щось із їжі.
Графиня чемно подякувала і, з притаманною їй гідністю, відмовилась.
— А на що ж ви живете? — жалісливо запитала баба.
— Не переживайте, дорога! Нами журиться Господь, — мовила.
І попрямувала чинно.
Якось на початку літа мене зворохобило до Розмарії на черешні.
Най Богонько простить, але тими черешнями, починаючи від дрібних ранніх маївок і аж до пулькатих пізніх овріяшок, були встелені всі навколишні схили. Збирай на кожному кроці, їж, доки не луснеш, як крадене теля. Але ж ні, мені чомусь закортіло саме рожевих черешень. А вони росли тільки у графському маєтку і мали незрівнянний медово-ванільний смак. Видершись на черешню, я, без докору сумління, почав напихатися ягодами. І тут почув дитячі голоси. Я аж приріс до стовбура — що за діти у Розмарії? Притьмом висунув голову із межигілля і мало не присвиснув: по доріжці, встеленій дрібним мармуром, тримаючись за руки, йшли хлопець із дівчиною. Вони, напевне, були моїми однолітками.