Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

— Щось на кшталт «abraxas» чи «Ablanathanalba»[14], — обурено сказав солтис.

— Це потрібно позначити та передати придворному астроному, нехай розбереться за допомогою вчених. Продовжуй, сину мій. Як довго тривали твої тортури?)

О, тільки доти, доки я знову почав волати подумки чи то до землі, чи то до небес, чи до самого пекла, аби хтось прийшов і визволив мене від цього приниження. І раптом перед нами постав хвойний ліс.

Як тільки татари в нього увійшли, почався якийсь хрускіт. Небеса наче розкрились, гілля та стовбури наліво-направо били татар разом з їхніми полоненими. Невідомий ворог попідпиляв могутні дерева у лісі, через котрий татарам треба було пройти. І коли вони зачепили одне дерево, воно повалило собою всі інші. Один стовбур причавив нас до землі, де ми і залишились. Моє щастя, що на своїх плечах я ніс татарина. Падаюче дерево розкришило йому череп, мене ж тільки причавило до його тіла. Весь цей гам оглушив настільки, що я навряд зможу пояснити, як вибрався з того пекла. Знаю лише, що коли відкрив очі, зрозумів — я серед грізних гайдамак.

Ох, гайдамаки — величний народ!

Вони не були однорідною нацією. Серед них траплялися поляки, чехи, русини, ханаки, волохи, козаки, угорці — цвіт різних держав і перші претенденти на шибеницю. За допомогою сокири, свинцевої палиці чи ножа вони, особливо напідпитку, вирішували між собою будь-які проблеми. Тільки питання національностей торкатись було заборонено.

Хто мав славу завдяки якомусь злочину, здобував місце серед наближених; хто ж був найхоробрішим та найбезстрашнішим — ставав ватажком.

Як тільки десь в Сепеші, Польщі, на Подолі чи Червоній Русі, в якомусь великому ключовому місті готувались до жахливої церемонії страти, там раптово з'являлись гайдамаки. Вони наче виростали з-під землі, вбивали варту, звільняли приречених та брали їх в свої ряди.

Якщо вродливій жінці виносили вирок «спалення на вогнищі» за зраду чоловікові чи через чаклунство, як тільки під ногами її займався вогонь, з'являлись гайдамаки і забирали прекрасну грішницю з собою.

Вони були надією, втіхою, проблиском для кожного нещасного, якого стискали тенета смерті за крадіжку, розбій, підпал, вбивство, фальшиве карбування, викрадення жінки чи ще чогось подібного.

Тому вони мали велику повагу серед простолюду.

У них не було своєї хати, однак їхніми домівками були всі дикі ліси, кожна недосяжна гірська ущелина від Матри до Волги.

У них не було законів; що сказав гарамбаша[15], те і було законом для всіх.

З того, що награбували, ніхто не смів привласнити хоча б один динар, все віддавалось ватажку, і вже він ділив награбоване серед інших. Ті, хто вирізнявся доблесною службою, отримували в нагороду дівчину, котру визволяли з вогню чи в'язниці.

Де жили гайдамаки, там римський імператор, трансільванський князь, волоський воєвода, польський король, козачий кошовий отаман керували тільки на словах; справжнім правителем у гайдамак був гарамбаша і тільки він збирав справжню данину.