Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

— Це вже інша справа! — сказав князь. — Таким чином татари могли бути в Кракові.)

Краще б їх там не було! Про це я мріяв найбільше. Занадто дорого мені обійшлася султанська «милість». Взявши угорське військо в полон, першочергово усі багатства розділили між собою татарські воєначальники, лейтенантам дісталися коні полонених, а простим татарам продали полонених. Все як на звичайному базарі — кожен купував стільки, скільки йому дозволяла кишеня. Мого хазяїна купили за п'ять грошей, а мене за дев'ять, бо в мене були широкі й дужі плечі.

Один татарин придбав нас обох. Це був страшний, обшарпаний чолов'яга — я б за нього не дав і двох польських грошей. Насамперед він нас роздягнув і, нап'явши на себе наше убрання, вдягнув нас у своє лахміття. Розмовляти із ним ми не могли, але розуміли один одного непогано. Татарин помацав тканину наших сорочок: в угорського пана вона була з льону, а в мене зі звичайного домотканого полотна. Таким чином татарин зрозумів, хто з нас великий пан, а хто — бідний хлоп.

Тоді він дістав із гаманця золоту монету і на долоні тицяв її під ніс угорському пану, другою рукою накинув йому аркана на шию і почав то стискати, то розтискати монету в кулаці, при цьому постійно потягуючи за аркан. Так він довідувався, скільки родина угорця заплатить за його свободу.

Угорець десять разів поспіль закрив та розкрив обидві долоні, що означало «сто».

Татарин поскреготів зубами, мовляв, цього замало!

Тоді мадяр ще десять раз повторив свій рух — двісті.

Тоді татарин запхав йому в руку кінець мотузки. Це означало, що цього достатньо.

Потім настала моя черга. Він так само показав мені золоту монету на долоні. Та що йому дадуть за мене мої рідні?

Я тільки потряс головою, мовляв: нічого не маю.

Однак, у татарів трясти головою означає згоду. Він зрадів. І чекав відповіді, скільки ж я йому заплачу.

Я ж не знав, яким чином пояснити йому своє бідняцьке становище, тож просто плюнув йому на долоню.

Це він зрозумів. Заховав золото, дістав срібло і поклав переді мною. Я знову плюнув.

Тоді він вийняв великого мідяка… Однак, побачивши мою байдужість, він зробив останню спробу: взяв мою руку, почав загинати пальці, намагаючись пояснити суму, за яку він мене відпустить і котра не вжене його у збитки. Тоді я просунув великого пальця поміж середнім та вказівним, намагаючись якомога доступніше пояснити, що від мене він нічого не дочекається.

Ох і добряче відлупцював він мене нагайкою по хребту!

Врешті татарська орда зібралась і повернула туди, звідки прийшла.

Новий хазяїн, зв'язавши мене разом з моїм колишнім господарем, погнав нас перед собою.

З гіркотою згадалась мені моя стара матінка, котра завжди казала: той, хто за життя ображатиме Ісуса, ще до смерті перетвориться на віслюка.

І зрозумів я усю гірку правду цих слів, коли пополудні хазяїн кинув переді мною сухого перцю, яким вдома годують віслюків. Це було моїм обідом та вечерею. Щоправда, він не запихував до мене ложкою залишки їжі, як попередній хазяїн.