Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

Та в нас не було багато часу теревенити. Судячи з вигуків, головні сили татарського війська дісталися місця, де згинули їх побратими, і тепер на нас насувалась стократ більша сила.

Вожак навіть оком не моргнув, побачивши ворога. Він сказав тільки слово і його товариші в п'ятдесяти різних місцях підпалили повалений ліс. Там ще залишились ті, хто вцілів та заховався у гіллі. Тепер і вони запалали — полонені і татари. Крики доносились з долини навіть тоді, коли ми вже зійшли на скелі, тягнучи здобич. Звідти долина виглядала, наче велетень, що натягнув на себе палаючого плаща. Поки долина не згоріла дотла, татари були відрізані, а ми мали можливість утекти.

Зброю мені не дали, зате дали величезного міха, аби я не забув про свій ослячий пост. Ми не спинялись аж до ранку. Гайдамаки люблять нічні походи. Знайомі ліси, ущелини та скелі, повні таємних схованок. Тільки зранку ми зупинились відпочити, обгородившись величезними вогнищами, і перекусили скромними харчами.

— Як твоє ім'я? — питає мене вожак.

— Тергузко Ярослав, — відповів я йому. Це перше, що прийшло мені в голову. Це було ім'я батька Марінки. Якщо вже не вдалося в нього нічого вкрасти, то вкраду хоча б ім'я.

Пополудні ми продовжили свій шлях, все більш заглиблюючись у гірські ущелини, де ніщо не вказувало на сліди людини. Ось ми опинились в глибокій впадині, де перед нами виринула скеляста стіна, розколота на дві частини: одна з яких впивалась в іншу з усіма своїми виступами. Здавалося, що верхня щілина вужча від нижньої. Коли я дивився крізь неї на вузьку смужку неба та хмари, що пропливали через неї, то мені постійно здавалася, що одна скеля падає на іншу.

Нарешті ми дійшли до укріпленого гайдамацького лігва. Ніякі людські сили не змогли б захопити його.

Величезний вхід у печеру виднівся з південного боку скелі, на висоті десяти саженів. Вона на цьому місці була дуже крутою, а верхній край виступав уперед; тож спуститись вглиб по канату було неможливо. Як же потрапляють туди гайдамаки? Дуже цікаво.

З протилежного боку скелі, трохи далі від входу в печеру, протікав струмок. Він біг собі в долину через цю глибоку ущелину, поки гайдамаки не оселились у печері, як у фортеці.

Їхні розбійницькі походи часто закінчувались погонями, переслідуваннями та облогами панських посіпак. Тоді гайдамаки не могли добратись до джерела, тож коли закінчувалось вино — страждали від спраги. Вони додумались з'єднати дві скелі величезними просмоленими сосновими стовбурами, у яких видовбали жолоб, дно якого вистелили міцною бляхою, в іншій скелі вирубали канал і запустили струмок у власну печеру. Таким чином у них завжди була вода. В той же час вони придумали і хитрий млин, величезне колесо постійно крутило міцний ланцюг, на якому висіли круглі кошики. Коли гайдамаки хотіли повернутися додому, то просто заскакували у ці кошики і колесо піднімало їх до печери, а коли хотіли спуститись, то перевертали їх, і прилад повертав їх на землю. Підняття усієї ватаги займало не більше двох годин часу.