Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр

— Тепер я вірю. Крім того, це вже доказано.

— Ти був занадто довірливим, — бурмочу я.

Він якусь хвильку мовчить, а потім каже:

— Так, тут я виявив короткозорість. Можеш мене корити в цьому. Це дуже серйозний недолік. Тому я й подав рапорт про своє звільнення. Скоро тобі повідомлять…

Я вкрай здивований.

— Хто тебе змусив до цього?

— Ніхто.

Вигляд у нього зовсім байдужої людини, такої, що покірно жде вирішення своєї долі. Мені це не подобається. Кажу йому про це, а він тільки здвигує плечима.

Дзвоню телефоном двом своїм помічникам.

— Поїдемо на квартиру до Вальтерової, — кидаю Вашеку. — Ти мусиш там усе оглянути.

— Це конче потрібно? — питає він. — Мені там кожна річ муляє око.

— Тому й поїдемо, — кажу я.

— Я бував там і сам, — ніби виправдовується він. — У мене був свій ключ, і я міг приходити коли завгодно. Можу сказати по пам'яті, де що стоїть.

— Але ж зараз ти поглянеш на все іншими очима.

Він тяжко зітхнув.

— Я ніколи там чогось особливого не помічав.

— Може, сьогодні пригадаєш якісь дрібниці. Постійно закриту шкатулку чи щось подібне.

Вашек хитає головою.

— Нічого такого там не було.

Проте слухняно йде за мною.

Дорогою ми обидва мовчимо. Заходимо в дім, розташований у передмісті. Мовчки стоїмо в кімнаті Марти. Тут все зосталося на місцях.

Вашек блукає поглядом по помешканню, де він провів стільки щасливих хвилин. Не так-то легко вирвати з серця кохання. Лише тепер бачу, який це для нього удар.

Залишаю його на деякий час у спокої.

Дивлюсь на французьку канапу, присунуту до стіни. Ліворуч і праворуч од неї стоять гарненькі столики. На одному — приймач, на другому — телефон. На нижній поличці — телефонна книга.

Вашек здивовано здіймає брови і раптом тихо каже:

— Тут таки чогось не вистачає.

З'ясовується, що на овальному столику, затиснутому поміж двома м'якими кріслами, — кімната трохи замала, — завжди стояла китайська шкатулка з куривом.

Вашек звертається до мене, а в самого струмить тривога з очей.

— Скільки разів вона давала мені з неї сигарети, — каже пригнічено.

Він пам'ятає, що в тій шкатулці було кілька відділень.

Дерево, що з неї вона була зроблена, додавало сигаретам чудового присмаку. Тепер на столі зосталась тільки гранчаста попільниця й велика срібна запальничка. Китайська шкатулка зникла.

— Вона нею дуже дорожила, — говорить Вашек.

Мої хлопці нічого не відають про шкатулку. «Не було тут її», — кажуть вони. Вашек настоює з дивною впертістю і навіть з деяким роздратуванням:

— Вона була покрита буро-червоним лаком та інкрустована перламутром. Довжина — сантиметрів двадцять п'ять. Висота — десять. На одній стінці — срібна монограма «М. В.».