Справа командора
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Серия: Наукова фантастика #16
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Справа командора». Краткое содержание книги:
Що то була за хвороба, яке її походження та як вдалося знайти проти неї ліки, читачі дізнаються, прочитавши повість «Справа командора».
До книжки входять також кілька науково—фантастичних оповідань.
— А ось і по мене прийшли, — сказала вона Головному конструкторові, побачивши сигома. В руках у неї була пластмасова коробка.
— Вгадайте, Валерію Павловичу, який подарунок я вибрала? — запитала дівчинка і хитрувато глянула на Головного конструктора.
— Це не просто, — відповів сигом і хотів був зморщити лоба, але в нього нічого не вийшло: шкіра з пластбілка не збиралася зморшками. — Може, ти мені допоможеш? — І, не чекаючи Вітаної відповіді, запитав:
— Із старих чи нових?
— З нових. — Її очі промовляли: “Ти хитрий”.
— Машина чи істота?
— Істота.
“Я не помилився”, — думав Валерій Павлович, згадуючи ляльку—сигома, новинку празької фабрики. Лялька вміла ходити, вимовляла кілька слів, співала.
“Вона дивитиметься па ляльку і згадуватиме мене”.
Він запитав:
— Ця істота схожа на мене?
— Трішечки, — мовила дівчинка.
— Тоді… Це лялька—сигом, — сказав він поволі, ніби роздумуючи.
— От і не вгадали!
Віта розкрила коробку. Там лежали дві чеські ляльки — тато Шпейбл і Гурвінек.
— Але ж ти сказала, що іграшка з нових моделей.
— Я сказала правду: тато Шпейбл грає, а Гурвінек танцює. Раніше таких не було.
Сигом і Віта попрощалися з Головним конструктором, вийшли з його кабінету. Вже біля виходу сигом запитав Віту:
— А ти не хочеш ще й ту ляльку, яку я назвав?
Дівчинка заперечливо похитала головою.
— Ти не згадуватимеш мене?
— А до чого ж тут лялька?
— Вона схожа на мене.
— Ні, — сказала дівчинка. — Лялька — це лялька. А ви — це ви.
Підстрибуючи вона побігла до дверей.
— Не так швидко, Гвинтику, впадеш!
Дівчинка завмерла, прихилилася до дверей. Вона не наважувалася обернутися, глянути на сигома. Він сказав “Гвинтик”. Але ж так називала її тільки одна людина — тато. Що ж це таке?
Сигом підійшов до Віти, поклав руку на плече, пригорнув до себе. Так, обнявшись, вони вийшли на вулицю — гігант з масивними плечима і дівчинка—пушинка. Запитання роїлись у Вітиній голові, але дівчинка ні про що не питала.
Вони йшли старовинною набережною над Влтавою. Листя шаруділо під ногами, повітря було свіже й прохолодне.
Ось і Вацлавський майдан. Сигом розповідав дівчинці про короля Вацлава, але вона не слухала його, була в полоні своїх думок. Несподівано підвела голову і, дивлячись йому в очі, запитала:
— Коли у вас кінчається відпустка?
— Через два дні.
Він зрозумів, до чого вона веде, і якомога впевненіше сказав:
— Я й потім прилітатиму до тебе.
— Це правда?
Віта допитливо дивилася на нього — серйозна маленька людина, яка не прощає неправди. І вона розповіла йому те, про що не розказувала нікому:
— Мій тато завжди виконував свої обіцянки. Але одного разу… Пішов на дослід… Обіцяв повернутися…
Дівчинка відвернулась.
— Я не хочу, щоб ви подумали, ніби я плачу. Але в інших є тато…
Він не наважувався зазирнути їй у вічі, бо знав, які вони зараз. А дівчинка все міцніше тулилася до нього й шепотіла:
— Він обіцяв повернутися…
Сигом відчув, що вже ніяким перемиканням стимулятора волі не пощастить утримати клубок, який підкотився до горла. Ніби щось зіпсувалося в ньому, якась незамінна деталь — і третя, й четверта сигнальні системи, і навіть система Вищого контролю були перед цим безсилі. Він на мить став тим, ким був давно, до смерті, — звичайною людиною. З його уст зірвалось:
— Я дотримав слова, Гвинтику.
— Тату…
— Потім поясню…
— Татусю!..
Рвучкий вітер скуйовдив волосся дівчинки, надув її платтячко. Пушисте волосся лоскотало губи сигома. Він хотів щось пояснити, але подумав: “Вона не зрозуміє. Та й сам я не можу визначити, скільки в мене від Анта і скільки нового. Чи правду я сказав їй?”
— Ант, — прошепотіла Оксана Вадимівна.
Він повернув до неї обличчя, і вона побачила, що в його очах немає і сліду від сну.
— Ти не спав уночі?
— Мені не потрібен сон. Я ж не стомлююсь.
“Що в ньому лишилося від того, кого я любила?” — подумала жінка, а сказала зовсім інше:
— Мені здається, що ти вища істота, якийсь давній бог. Сигом усміхнувся, і вона впевнилася, що Віта не помилилась: це була усмішка колишнього Анта.
Він мовив:
— Адже я мріяв стати таким, як тепер.
“Що ж у ньому лишилося від того, кого я любила?”
Вона торкнулася його плеча — у того Анта воно ніколи не було таке гаряче.
— Мені здається, ніби це ти й не ти… Що ж у тобі лишилося від колишнього Анта?