Справа командора
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Серия: Наукова фантастика #16
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Справа командора». Краткое содержание книги:
Що то була за хвороба, яке її походження та як вдалося знайти проти неї ліки, читачі дізнаються, прочитавши повість «Справа командора».
До книжки входять також кілька науково—фантастичних оповідань.
Ант сказав тоді: “Отаким би я хотів бути”. Дружина скоса глянула на його лагідне обличчя з трохи відкопиленою губою і всміхнулася: “Хлопчисько!” А тепер вона бачить перед собою той самий портрет…
Можливо, цей чоловік позував художникові?..
— Мамо, а мене Валерій Павлович запрошує до Праги! — повідомила дівчинка. — Він летить туди теж післязавтра, як і наш клас.
— От ви там і зустрінетеся, — сказала Оксана Вадимівна, не вникаючи у слова доньки. Вона дивилася на гостя й міркувала: “Наче зійшов з тієї картини. Це обличчя… його мені вже не забути ніколи. Тільки тепер здається, я розумію, що побачив у ньому Ант. Однак воно надто рухливе, так швидко міняє свій вираз, що за ним неможливо встежити…”
— Мамо! — нетерпляче нагадала про себе донька. — На екскурсію мене не візьмуть, якщо не попрошу вибачення у Миколи.
— Що сталося?
— Я вдарила його.
— І не хочеш вибачитися?
— Ніколи. Він сказав, що герої — дурні, а боягузи — розумні. І що їх називають саме так, бо це вигідно іншим.
— Треба було пояснити, — спробувала заспокоїти дочку Оксана Вадимівна.
— Кому? Миколі? — Віта сказала це так виразно, що мати мимоволі посміхнулась, але відразу ж нахмурилася, щоб показати гостеві, і особливо доньці, що вона не схвалює її вчинку.
— Нещасна людина ваш Микола. Життя у нього буде нецікаве, якщо він не зміниться, — промовила, входячи до кімнати, літня, але міцна жінка з циганськими очима. — Я Вітина бабуся, — пояснила вона гостеві і знову звернулася до онуки: — Певно, з нього варто було б покепкувати.
Вона багатозначно кивнула гостеві, мовляв, за цим криється дещо недомовлене. Але Оксана Вадимівна нетактовно запитала:
— Це ти через батька?
Дівчинка різко хитнула головою.
— Мати слушно зауважила. В таких випадках краще не долучати особистого, — втрутився в розмову Валерій Павлович.
Віта демонстративно відвернулася од гостя.
“Цього вона ще не розуміє”, — з прикрістю подумав він.
— От бачиш, доню… — почала новий наступ Оксана Вадимівна, але Віта рішуче сказала:
— Я не вибачатимуся. Нізащо.
— І не треба, — несподівано підтримала її бабуся. — Те, що ми тобі сказали, — це на майбутнє.
Оксана Вадимівна стенула плечима і вийшла з кімнати.
Віта крадькома зиркнула на гостя: як він реагує? Все—таки їй дуже хотілося поїхати до Праги.
Гість сидів у кріслі зігнувшись, опустивши голову. Але Віта бачила, що його очі всміхаються.
— Прошу до столу! — почувся голос Оксани Вадимівни.
Вони увійшли до їдальні, де на пультах перед кожним кріслом горіли лампочки синтезаторів.
— Я уже ввела програму. Оцініть моє нове меню, — сказала Оксана Вадимівна гостеві.
— Дякую, але я не хочу їсти, — зніяковівши, промовив він.
— Покуштуйте хоч трішечки.
Перш ніж Валерій Павлович устиг опам’ятатися, перед ним опинилася тарілка з салатом. Люк синтезатора був відкритий, отже, мала з’явитися ще одна страва. Але нараз великим пальцем гість натиснув на кнопку. Індикатор погас. Оксана Вадимівна здивовано повернулася до Валерія Павловича. А він безпомічно розвів руками і промовив:
— Я ж зовсім не хочу їсти.
Бабуся не зводила з гостя швидких циганських очей. З її обличчя було видно: вона щось підозрює.
Валерій Павлович ковзнув по ній поглядом. “Треба їм допомогти. Мабуть, це не поганий вихід для всіх нас”. І він підказав їй у думці: “Так, ти не помиляєшся. Саме тому я здаюся вам дивним, саме тому мені не треба їсти”.
— Пробачте, — мовила бабуся гостеві й звернулася до Оксани. — Можна тебе на хвилинку? Допоможи мені… — останню фразу було сказано спеціально для гостя.
Жінки вийшли в іншу кімнату, бабуся з докором зауважила:
— Дай йому спокій. Хіба ти не помітила в ньому нічого особливого?
— Якийсь він дивний…
— Дивний… — протягла бабуся. — Він нам здається дивним, а ми йому?
Оксана Вадимівна знизала плечима. Її жест означав: завжди ти щось вигадуєш…
Бабуся подивилася на неї довгим задумливим поглядом, похитала головою: “І як ви тільки жили з Антоном, такі різні?” В пам’яті одразу з’явився син. Досить було тихенько покликати — і він завжди приходив. Але тепер вона не кликала, а він усе одно прийшов. Дивно. Можливо, хтось і не побачив би в цьому нічого дивного, але мати знала: щось трапилось. Але що могло трапитися, коли Антон загинув три роки тому? Отже, щось ще має статися…
Вона занепокоєно подумала про Віту. Чи можна її відпускати з оцим?.. Її голос був роздратований, коли вона сказала невістці: