Справа командора
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Серия: Наукова фантастика #16
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Справа командора». Краткое содержание книги:
Що то була за хвороба, яке її походження та як вдалося знайти проти неї ліки, читачі дізнаються, прочитавши повість «Справа командора».
До книжки входять також кілька науково—фантастичних оповідань.
Сигом почув голос матері:
— Доброго ранку, діти!
Оксана допитливо глянула на стару: “Невже вона ніколи не замислювалася над тим, що ж у цій істоті лишилося від її сина? Невже їй легше, ніж мені?”
— Мамо, — сказав сигом, — ми з Оксаною домовилися: сьогодні всі четверо летимо до моря.
— Ура! — закричала Віта і обняла сигома за шию. Її очі сяяли. — І ти понесеш нас, як тоді мене? Так?
— А ти слухатимешся? — запитав сигом.
— Ні!
— Половину вини знімаю за щирість, — урочисто промовив сигом і відчув Оксанину руку на своєму плечі.
— Годі пустувати, Анте.
Минуло два дні.
— Мені пора…
“Що їм сказати ще? — думав сигом, уникаючи материного погляду. — Тільки б вена не заплакала…”
По небу пливли гривасті хмари.
— Ти скоро повернешся? — запитала Віта.
— Так. — І додав: — Слово честі.
Ніхто не всміхнувся.
“Що сказати матері? Їй найважче”.
Нічого не міг придумати.
Хмари пливли нескінченною чередою.
— До побачення, сину. Хай щастить тобі у твоїй справі.
Її голос був спокійний, і слово “син” лунало природно. Він зрозумів: мати прийняла його таким, який він є. Але що їй допомогло?
“Очевидно, материнська мудрість, — подумав він. — Виявляється, я не знав своєї матері”.
— До побачення, — сказав сигом, обнімаючи усіх трьох і вже уявляючи, як зараз стрімко злетить, проріже хмари й помчить крізь просинь.
— Будь обережний, Анте, — несміливо попросила Оксана. — Ти ж відчайдушний. Ти знову…
Вона не закінчила. Недомовлене слово повисло між ними, як камінь, що, падаючи, може боляче вдарити…
“Оксана боїться за мене, як і колись. Вона навіть забула, що я став… невразливий. Отже, я для неї — колишній Ант…”
“Смерть… Колись ми звикали до неї, бо вважали, що вона — невід’ємна від людей. Але й тоді ми боролися проти неї. Ми зуміли зберегти голоси на платівках і магнітних стрічках, людську красу в скульптурі, портретах. Ми створили пам’ять людства в книгах і кінофільмах — пам’ять, яка не вмирає… Так ми навчилися розуміти, що у нас найголовніше і що треба зберегти від смерті…”
Ант усміхнувся, ніби спіймав слово—камінь і відкинув його геть. Він сказав:
— Якщо я знову загину, то все одно повернуся…
КОЛИ ПРИРОДА ЖАРТУЄ
«Краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим…»
Це прислів'я в окрузі Лобіту, в африканській країні Анголі, звучало так: «Краще бути сеньйором Луїсом Фернандес де Арготе, ніж африканцем Ньгаячокве». Бо ж не було в усьому окрузі людини, багатшої і здоровішої за сеньйора де Арготе, і не було істоти, біднішої й нещаснішої, ніж старий самотній Ньгаячокве.
«За все життя я не витратив на лікарів жодного анголара», — говорив сеньйор Луїс, і це було чистісінькою правдою.
Тому так і здивувався лікар Уолтер Кроумен, коли по нього заїхав чорношкірий шофер сеньйора Луїса.
— Ну, що там у вас трапилось? — спитав він у шофера.
— У сеньйора болить живіт. Сеньйор стогне. Я сам бачив, — заторохтів африканець. — Сеньйор послав за вами. «Мерщій!» — сказав сеньйор Луїс.
— Сеньйор Луїс? — насупив брови лікар.
— Так, так, пан сеньйор Луїсфернанготе, — закивав головою африканець, з'єднуючи ім'я і прізвище хазяїна в одне слово.
«Мабуть, якийсь там апендицит», — подумав Уолтер, уявляючи собі високого, стрункого сеньйора, завзятого наїзника й баскетболіста, і згадуючи слова старого лікаря Вальєроса: «Ніколи не зустрічав такого могутнього організму».
Він допитувався далі:
— А у лікаря Вальєроса ти вже був? Що з ним?
— Мій пан сказав: потрібні ви.
Уолтер знизав плечима, взяв чемоданчик з інструментами, що завжди стояв напоготові, й попрямував за африканцем.
Автомобіль помчав вузьким звивистим шляхом поміж акацій і велетнів—баобабів.
Уолтер, витираючи хусткою спітнілий лоб, дивувався: що ж примусило знатного сеньйора звернутися до нього, а не до відомого в окрузі лікаря Вальєроса?
Уолтеру минав тридцять четвертий рік. Він був бідний і тому, діставши після дев'яти років навчання й стажування право на приватну практику і не знайшовши роботи, поїхав «у чортове африканське пекло до тітоньки цеце». Звідси він регулярно надсилав гроші своїй сестрі, яка з трьома малими дітьми залишилася в далекій Пенсільванії, і постійно нарікав на спеку, на холодний вітер, на посуху, на уряд, на пихатих португальських сеньйорів, які завжди лікувались у інших, і на чорношкірих африканців, які не мали чим платити за лікування. Правда, тим бідакам подавав він допомогу майже безплатно, але щоразу бурчав, що це «востаннє».