Справа командора

“Невчасно”, — думає Павло Петрович, але запрошує гостя.

— Здрастуйте! — каже Петро.

— Здрастуй! — відповідає Павло Петрович. — Ось збираюся до Ради в справі Кантова…

Він готується сказати, що справу вже закінчено, що командор винен, але несподівано, вперше за весь час знайомства з Петром, той перебиває його:

— І я до вас у цій самій справі. “Він вияснив щось нове і важливе”.

— Збудник асфіксії—Т — стафілокок, що пройшов тривалу стадію мутацій.

“Кілька слів, мовлених зумисне недбало. Чого варто було це Петрові? Цього він все одно не скаже”.

І Павло Петрович мимоволі говорить те, чого можна було й не говорити і що звучить, як полегшене зітхання:

— Значить, він не винен.

Петро ніби не чує його слів, ніби не розуміє, що вони — визнання: “Раніше я дійшов інших висновків”.

— Уже відомий і радикальний засіб проти асфіксії—Т.

Обличчя дружини, спотворене стражданням… “Радикальний засіб… Коли б п’ять днів тому… П’ять днів — ціле життя…”

Петро говорить далі:

— Доповісте про свої висновки Раді. Я буду там завтра.

“Ось чому він перебив мене. Все виходить так, ніби він повідомив мені лише факт, а висновки про невинність зробив я. Між іншим, коли б цей факт був мені відомий, то… Але що лежить в основі його вчинку? Чому він відмовився від слави, від вдячності людини, яка образила його недовір’ям? Чи дізнаюсь я про це коли-небудь?”