Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
Реновалес думав про двох майстрів, однаково великих і разом з тим таких несхожих. Один вражав монументальною величчю — спокійний, бездоганний і незворушний, він височів над обрієм Історії, мов грандіозний палац, на мармурових стінах якого за ціле сторіччя не з’явилося жодної тріщини. З усіх боків однаковий фасад — благородний, довершений і строгий, без крихти фантазії, без жодної примхливої деталі. То була сама поміркованість, розсудлива і зрівноважена, не здатна ні палко захоплюватись, ні втрачати самовладання; ні пориватись уперед, ні запалюватись. Другий був наче висока гора довільних химерних обрисів, помережана звивистими тріщинами та шерехатостями, як усе, що створено самою Природою. З одного боку — нагромадження голих, безплідних скель; з другого — долина, вкрита квітучими травами; внизу сад, у якому розливаються п’янкі пахощі і співають пташки; а на самій вершині чорна корона з хмар, що гримлять і метають блискавки. То була уява, яка стрімко мчала вперед, лиш іноді спинялася на хвильку, відсапувалась і знову зривалась шалено бігти, втупивши погляд у нескінченність і не відриваючи ніг від землі.
Життя дона Дієго можна описати двома словами: «Він малював». Оце й уся його біографія. Мандруючи по Іспанії чи Італії, він дивився нові картини — ніщо інше його не цікавило. При дворі короля-поетайдеться про короля Іспанії Філіппа IV (період правління 1621-1665 рр.)., посеред любовних інтриг та маскарадів, він жив, як чернець, що дав обітницю живопису, завжди перед полотном і натурою: сьогодні блазнем, завтра маленькою інфантою — і не знав інших жадань, окрім доскочити вищого придворного титулу й нашити на своє чорне вбрання хрест із червоної матерії. То була висока душа, ув’язнена в холоднокровному тілі, яке ніколи не тривожило художника нервовим розладом, ніколи його творчого спокою не порушували спалахи шалених пристрастей. Через тиждень по смерті дона Дієго впокоїлася й лагідна донья ХуанаХуана де Міранда. Дочка художника Франсіско Пачеко, яка у 1618 р. стала дружиною Веласкеса., його дружина, і вони знов поєдналися, ніби не могли існувати порізно після тривалого спільного паломництва по цьому світі, спокійної мандрівки без пригод.
Гойя теж малював, але й водночас — «жив». То було життя художника і блискучого гранда: цікаве, як роман, і сповнене таємничих любовних пригод. Відхиливши завісу до його студії, учні часто бачили на колінах маестро складки розкішних шовкових суконь. Вродливі герцогині тієї доби любили, щоб цей дужий арагонець, такий мужній і грубувато-галантний, підмальовував їм щоки, і сміялися, як божевільні, від цих ніжних і інтимних доторків. Милуючись божественною наготою жінки, що лежала на розкиданій постелі, він переносив її на полотно, скоряючись нездоланному пориву, владній необхідності обезсмертити красу, і відблиск легендарної слави великого іспанського художника падав на всіх красунь, увічнених його пензлем.
Малювати без страху й без упереджень, горіти в екстазі, відтворюючи на полотні осяйну наготу, вологий бурштин жіночого тіла з його блідо-рожевими відтінками морської мушлі, було заповітним прагненням Реновалеса. Він мріяв жити, як славетний дон ФрансіскоФрансіско Гойя., цей вільний птах, що гордо стовбурчив своє пишне яскраве пір’я серед сірої одноманітності людського курника. Жадав бути вільним від забобонів, відрізнятися від загалу не тільки глибшим розумінням життя, а й пристрастями, вподобаннями, смаками.
Та ба! Його життя було схоже на життя дона Дієго: безвиразне й одноманітне, мов рух годинникової стрілки. Він малював, але — не жив; його картини хвалили за точність відтворення, за гру світлотіні, за вміння передати на полотні невловний Колір повітря і зовнішні форми предметів, але чогось йому бракувало, і це «щось» нуртувало у нього в душі і рвалося на волю, марно намагаючись пробити шкаралупу буденності.
Згадавши про романтичне життя Гойї, він замислився над своїм власним. Його називали видатним майстром; платили великі гроші за всі його картини, а надто ті, що були зроблені на чужий смак, зовсім інакше, ніж вимагала від нього совість митця. Він жив спокійно, ні в чому не знав нестатку. Мав розкішну, як палац, студію, — її фотографії не раз друковано в ілюстрованих журналах, — мав дружину, яка вірила в його геніальність, і майже дорослу дочку. Його оточував цілий гурт учнів, і кожен з них аж затинався від хвилювання, коли йому доводилось висловлювати свою думку про твори вчителя. Від колишнього богемного життя тільки й лишилося в нього, що кілька продавлених фетрових капелюхів, довга борода, густі скуйовджені патли і певна недбалість в одязі; та коли його високе становище «національного генія» цього вимагало, він діставав із шафи обвішаний орденами фрак і врочисто з’являвся на офіційних прийомах. У банку на його рахунку лежали тисячі дуро. Не раз прямо в студії, з палітрою в руці, художник розмовляв з повіреним про те, на який щабель суспільної ієрархії піднявся він із своїм річним прибутком. У світському товаристві ім’я Реновалеса було добре відоме, а для дам стало модою замовляти йому портрет.