Маха гола

Теклі не хотів відпускати Реновалеса. Якщо вже той великодушно погодився прийти подивитись на його витвір, то вони не можуть так відразу розлучитись. Поснідають разом у готелі, де оселився угорець. Розіп’ють пляш-чину к’янті і згадають роки, прожиті в Римі; поговорять про веселу богемну юність, про своїх друзів із різних країн, що збиралися в кав’ярні «Ель Греко». Дехто вже помер, інші розбрелися по всій Європі й Америці; кілька зажили слави, а більшість животіють, викладаючи десь по школах у себе на батьківщині і мріючи колись написати картину, що принесе їм тріумф — проте смерть чомусь завжди випереджає подібні задуми.

Реновалес зрештою здався на наполегливі умовляння угорця, що тримав його за руки з таким благальним виразом, ніби збирався вмерти, як йому відмовлять. Ну що ж, к’янті то й к’янті! Вони поснідають разом, а поки Теклі кластиме останні мазки на своє полотно, він почекає його, прогулюючись по музею та освіжаючи давні враження.

Коли Реновалес повернувся до зали Веласкеса, натовп уже розійшовся, і там сиділи тільки копіювальники, позгинавшись над своїми мольбертами. Художник знову відчув на собі могутні чари великого майстра. Реновалес схилявся перед його чудовим мистецтвом, але не міг не відчути, яким глибоким сумом дихають усі його твори. Нещасливий дон Дієго! Йому випало народитись у найпохмурішу добу нашої історії. Його здоровий реалістичний геній мав би обезсмертити людину у довершених формах голого тіла, а доля присудила йому жити в часи, коли жінки, мов черепахи, ховали свої принади під шкаралупами кринолінів, а чоловіки зі своїми високо піднятими темноволосими та погано вимитими головами, що витикалися з похмурих чорних костюмів, були схожі на церемонних жерців. Художник малював те, що бачив: страх і лицемірство відбивалися в очах того світу. А награну веселість приреченої нації, яка потребувала для своїх розваг чогось потворного і безглуздого, безсмертний пензель дона Дієго відтворив у блазнях, божевільних та горбунах.

Кожна з його чудових картин водночас викликала захват і пригнічувала, відбиваючи меланхолію великої монархії, чиє тіло страждало від тяжкої недуги, а душа тремтіла з жаху перед пеклом. І такий геній було розтрачено на відтворення нікчемної епохи, що без Веласкеса навіки канула б у небуття! Реновалес подумав також про самого художника і відчув щось схоже на докори сумління, коли порівняв життя цього великого живописця з князівськими розкошами, в яких купалися сучасні маестро. О горезвісні щедроти монархів, що нібито протегували митцям, як люблять запевняти деякі історики, зазираючи в глибини минулого!.. Взяти хоча б того ж таки флегматичного дона Дієго. Як особистий живописець короля він отримував три песети платні, та й ті йому видавали вряди-годи; у списках придворних його славне ім’я стояло між блазнями та цирульниками; а почесний титул королівського слуги змушував митця безвідмовно брати на себе обов’язки постачальника будівельного каменю, бо у двірській ієрархії це означало просування на щабель вище; а яких тільки принижень довелося зазнати йому в останні роки життя, коли він домагався, щоб його нагородили хрестом святого Яго, коли доводив перед трибуналом ордену, що не продавав своїх картин за гроші, бо це вважалося злочином, з рабською пихою вихвалявся, що він слуга короля, немов цей сан був вартий більше, ніж слава великого живописця... Як не схожі на те далеке минуле щасливі нинішні часи! Хвала сучасним звичаям, що надають митцеві такої ваги, ставлять його під захист широкої публіки, цього некорисливого володаря, який не тільки визволив творця прекрасного з-під будь-якої залежності, а й іде за ним новими незвіданими шляхами!..