Леонід Кравчук

Автограф для Народного Руху

У 1988 році Леоніда Кравчука було призначено на посаду завідуючого ідеологічним відділом ЦК КПУ. Вже третій рік тривала оголошена Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим «перебудова», тому партійні ідеологи отримали непросте завдання. З одного боку, треба було ідеологічно підтримувати генеральну лінію партії і «перебудовуватися», не міняючи загальної радянської ідеології. З іншого боку, саме по ідеології «перебудова» завдала першого нищівного удару. Фактично в перемозі демократичних сил у серпні 1991 року найважливішу роль зіграла ідеологія. А якщо бути більш точним – конфлікт радянських та демократичних цінностей, конфлікт двох ідеологій, двох світів, старого та нового, і демократичні цінності, насамперед – ідеологічні, а не матеріальні, перемогли. Для України 1988 рік був тим більше особливим: почалися національно-демократичні процеси. Створювалися численні громадські організації, котрі по суті своїй були антирадянськими і патріотичними. Навесні 1989 року всілякі товариства, спілки, групи сприяння тощо почали рости, як гриби після дощу. Компартійні органи реагували на них відверто вороже, хоча всі ці новоутворення лише лякали владу, мало впливаючи на неї. То ще була не опозиція. Справжньою опозиційною силою став Народний Рух України за перебудову.

Зародившись на хвилі масового стихійного протесту проти комуністичної системи, Рух об’єднав у своїх рядах практично всі сили, що прагнули ліквідувати радянську тоталітарну Систему, що наскрізь прогнила. Так починалося протистояння: Рух – Система. Перший раунд залишився за Рухом, який виступив як опозиція щодо влади компартії. Натискові націонал-демократів не змогла протистояти ні стара брежнєвсько-українська номенклатура, ні нове українське партійне керівництво. Створили його діячі культури, а очолили письменники. Правда, більшість із очільників Руху самі були комуністами і навіть займали в партійних організаціях певні посади. Цікаво і навіть показово, що дисиденти, котрі в той час масово поверталися з ув’язнення і були реабілітовані, не поспішали в масі своїй вступати в ряди Руху, здебільшого лишаючись просто симпатиками нової політичної сили, авторами як прогресивних статей у «Літературній Україні», яка стала одним із рупорів Руху, так і в не заборонених уже самвидавчих друкованих органах. Загалом Рух на рівні територіальних організацій працював у конкретних політичних напрямках: відродження національних символів, історичної пам’яті, українського духу, вшанування жертв комуністичного терору, за прийняття нової Конституції, легалізацію УГКЦ та УАПЦ, вирішення екологічних проблем, нарешті, повів активну боротьбу за депутатські місця в радах. Тим часом головною й найбільш зримою для населення формою роботи рухівських організацій залишалися акції громадянської непокори – мітинги та пікетування державних установ. Через те фактичними лідерами рухівських організацій швидко ставали найбільш радикальні діячі мітингового типу.